МОТОВИЛІВКА

Біля Великої Снітинки, села, що неподалік міста Фастова, ледь з примітного джерела починає свій потік річка Стугна. Тече повз Сорочий Брід. Першим населеним пунктом на шляху Стугни, по правому і високому її березі розташоване село Мотовилівська Слобідка. Звідси, наповняючись водами Дубинського ставка, багатьма струмками, малою, але повноводною притокою річки Гулянки, рівчак Стугни утворює великий Зміїний став та дуже глибокий став Отаманський. Надалі своїми водами омиває селище Борову, Малу і Велику Солтанівку, міста Васильків, Обухів а біля Українки впадає у сивий Дніпро.

Про річку Стугну існують міфи і легенди. В одній з них розповідається, що у далекому полі жив фантастичний змій, він викрадав та забирав у неволю людей. На берегах річки міщанин Кирило Кожум’яка у двобої здолав фантастичного змія, запряг його і, поганяючи, примусив проорати величезний вал. Переможений змій вирішив помститися людям і випити річку до дна. Скільки не пив, а всю воду випити не зміг, тому від люті і випитої води стогнав, поки не сконав. Нібито з тих пір у річці поменшало води, а саму її стали називати Стугною, а вали, Зміїними. Легенда ця також ототожнює боротьбу воїнів-русинів з кочовими племенами: хозарами, печенігами, половцями.

Там де утворені Дубинський, Зміїний, Отаманський стави, по обидва боки річки Стугни лежать два сусідні села – Червона (колись Чернеча, Казенна, Каменівка) та Велика (колись Панська) Мотовилівки.
Хоч села і розділені Стугною, але в їх житті багато спільного. Спільною, перш за все, є історія заснування і спільна назва Мотовилівка.
Села мають давнє історичне минуле. Про це свідчать залишки городищ, валів, курганів, підземних ходів. На жаль більшість історичних пам’яток було знищено. Це – маєток Тарнавських, церква, фамільний склеп Руліковських та інші.

Це поселення сягало корінням в ІХ-Х ст. На території сучасної Великої Мотовилівки збереглися останки Городища часів Київської Русі. Городище знаходилося на високому пагорбі який через роки дістав назву Ксьондзова гора. (Нині тут знаходиться будинок культури, сільська Рада та фірма “Конкорд-Агро”. Назва Ксьондзова гора імовірно походить від римо-католицького костелу, який був розташований поруч. На схилах Ксьондзової гори, що спускаються до ставу Огрод, (від польського “Igrod” означає сад) ростуть 150-річні берести, ясени, липи).
За однією з наукових версій, це було місто Міна, жителями якого були греки. Місто розташувалось на великому пагорбі, внизу протікала широка р. Стугна. В місті було понад 600 будинків, укріплений замок, церква.
Першою письмовою згадкою є запис папського нунція Бруно Стефано, який датується 1018 роком, де згадується городище Міна.

Під час набігів половців, печенігів місто не раз зазнавало спустошення, так що одного часу його стали називати Порожнім Городищем.

Згодом пустир почав заселятися людьми, яких приваблювала багата навколишня природа та повноводна річка. Городище прибирає назву Гуляники. Одна з легенд гласить, що в Гуляниках проживали сім’ї греків, які брали участь у будівництві Успенського собору Києво-Печерської Лаври, і на відпочинок (гульню) повертались до своїх сімей. (Як відомо, Успенський собор Києво-Печерської лаври був побудований у 1073–1078 роках заходами Феодосія Печерського коштом князя Святослава II Ярославича).

Існує й інша версія походження назви «Гуляники». У 1093 р. князі Святополк, Володимир Мономах та його брат Ростислав виступили проти половців. Княжі війська перейшли Стугну і були розбиті степовиками, а Ростислав потонув у річці. (Цей епізод описаний у «Слові о полку Ігоревім»). Пізніше князь Святополк уклав з половцями мирний договір, одружившись з дочкою хана Тугорхана, і з цього приводу на межі володінь відбувався банкет на притоці Стугни – Гулянці. Звідси походить назва «Гуляники».

У 1159 р. у літописі князя Андрія Боголюбського записано, що на жителів Гуляників накладено десятину на користь Київської лаври.

З ХV ст. Гуляники почергово переходили у володіння кількох київських родин (князь Михайло Іванович Половець-Сквира, поміщик Пашкович, Івашкевичі, Немировичі, Франц Радзимінський). Під час одного з нападів татар Гуляники були повністю спустошені, а останні власники Радзимінські втекли до Литви. Напевне, спустошене містечко повернулось у казенну власність.

У 1560 р. київський воєвода Костянтин Острозький подарував цю «пустелю» як державну власність Івану Мотовилу (Мотовилівцю) у «посадництво». Гуляники одержали нову назву – Мотовилівка.

Хто такий Іван Мотовило і за які заслуги він отримав це передмістя?

Князя Острозького часто вважали таємним адептом антитринітаріїв (реформаційна протестантська течія, яка заперечувала догмат про триєдинство Бога). Відомо, що при дворі князя Василя Костянтина Острозького перебував відомий просвітитель антитринітаризму на Волині Мотовило. І чи не був, власне, він осадником Гуляник? Він за дорученням князя Острозького написав, як відомо, полемічний трактат проти книги Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем». Твір Мотовила до нас не дійшов. Невідомо також, які контраргументи були наведені Скарзі, проте Мотовило проголосив Папу антихристом. Твір Мотовила не був опублікований, проте був відомим його сучасникам, адже поширювався в рукописах. Не виключено, що окремі частини твору Мотовила використовувались українськими полемістами. Ідея папи-антихриста була поширена і в творах С. Зизанія, І. Вишенського та ін. Відомо також, що князь К.В. Острозький також замовляв твори протестанту Мартину Броневському, який написав полемічний твір «Апокрисис». За написання цього твору в нагороду Броневський отримав від князя Вільськ. То чому ж за подібну працю не міг він осадництвом Гуляник обдарувати Мотовила? Будь-що, а Мотовило мусив своє завдання «осадництва» виконати належно, бо і Гуляники осадив і назвав своїм прізвищем, Мотовилівкою. Чи довго цей просвітитель антитринітаризму перебував в заснованій ним же Мотовилівці не відомо, але люди, яких він тут заселив, недовго тут пожили, розбіглися, певне як і раніше, через набіги татарів, а на тих покинутих місцях знову запанувала «пустеля». Тому наступникові Мотовила треба було заново заселити ці місця.
Можливо, одного з нащадків Мотовила змалював у романі «Пан Володиєвський» польський письменник Г. Сенкевич у художньо-історичному образі козацького полковника Мотовила. Події відбуваються у 1672 році при обороні фортеці Кам’янець, а в селі Велика Мотовилівка і донині проживають люди з прізвищем Мотовиловець.

У 1595 р. король Зігмунд ІІІ віддає у пожиттєву власність Мотовилівку Яну Аксаку, який був київським воєводою та суддею, довіреною особою Костянтина Острозького. Ян Аксак отримує доручення від короля визначити місця для будівництва захисних споруд і фортець з метою захисту кордонів. А був він особистістю яскравою, з завзятістю взявся виконувати це завдання і не лише визначив місця для будівництва фортець, але й у 1608 – 1613 роках збудував могутню фортецю, замок і містечко у Гуляниках (Мотовилівці). По суті, від цього часу вже були зупинені руйнівні татарські набіги. Одного разу, коли татарські грабіжники підійшли аж під Мотовилівку, було дано їм належну відсіч. Бій відбувся в полі, татари були розбиті, але Михайло Аксак, двоюрідний брат Яна, в обороні Гуляник мужньо боровся і загинув смертю героя. Сьогодні ще збереглася ця могила.
Люстрації (описи державних маєтків з метою встановлення розміру податей) так описують стан тогочасних Гуляник і замку: «Гуляники або Мотовилівка новозаснована на порожньому місці і на самому Чорному шляху на великі кошти і стараннями Яна Аксака з замком збудована. В цьому замку 4 вежі охоронні, кожна у дві стіни, з валами довкола глибокими і високими, також з будівлями довкола, а довкола міста також вали, і огорожа у дві стіни і 6 веж більших і 15 менших».
Ян Аксак, відчуваючи близьку смерть написав останню волю, в якій просив, аби поховали його у домініканців у Києві, де вже спочивають останки його дружини Барбари з Кльонських і сина Марка; на цей костел і монастир в Києві він записав 2000 золотих, як теж на інші монастирі, як: в Заславі, Львові, Константанові, Підкамені, Острозі, Ляховцях окремі суми заповів. Заповів також, щоби сини його Стефан і Михайло дочці його і своїй сестрі Катерині, незаміжній, дали посаг, коли вийде заміж, 4000 золотих, а 1000 на придане, крім того, 4 сивих коней зі стада для «прекрасної карети, також мають дати їй 12 кляч з жеребцями і 6 без жеребців».

Кілька років триває суд за Мотовилівку між сином Яном Радзимінським, сином Франца Радзимінського, нащадком Єжи Рожновського і синами Яна Аксака Стефаном і Михайлом. Створена спеціальна державна комісія, яка протягом року вивчала право кожного роду на наслідування, прийняла рішення на користь Яна Радзимінського. Але через рік Ян Радзимінський продав маєток братам Аксакам за 50000 золотих. Так Мотовилівка на тривалий час переходить у власність роду Аксаків. Маєток до 1729 року перебував у власності Аксаків, а після смерті Йосипа Аксака, Мотовилівка з околичними селами дістається у спадщину сестрі його Терезі Курдванівській, а потім стає власністю її нащадків: Курдванівських, Куропаткіних, Метельських і Руликовських.

У 1630-1649рр. Мотовилівкою править Стефан Аксак (син Яна), який в юнацтві служив сотником у гетьмана Сагайдачного і ходив з ним на Москву та Хотин проти турків. Стефан Аксак, маючи ще маєтки у Подніпров’ї, вибрав місцем свого постійного проживання Мотовилівку. Він купив усі навколишні маєтки.

При поміщиках Аксаках будується кам'яний маєток. Побудований на високому місці Ксьондзової гори, виднівся за кілька верств навкруги. Двоповерховий дім з чотирма колонами, з двома крилами і фасадом. Навколо палацу розбито прекрасний англійський парк, з фонтаном та басейном, у якому плавали живі риби. Біля палацу був збудований католицький костел. Напевне, тому й гора отримала назву Ксендзової. З південної, менш захищеної сторони маєтку від набігів кримських татар спороджується потужний земляний вал. Зараз на валу ростуть дерева кленів та густі шатра кущів бузку. В 1644 р. Стефан Аксак, набожний борець за віру будує на власні кошти костел св. Миколая Отців домініканців у Києві на Подолі. (http://oldkyiv.kiev.ua/9u_petrpaul.htm).

Під час національної революції середини 17 ст. і перемог козацького війська під проводом Богдана Хмельницького сім'я Стефана Аксака врятувалась втечею за Віслу. Війни з поляками почалися в союзі з татарським ханом Ісламом-Гіреєм III. Татари мали домовленість на пограбування панських маєтків, поділ воєнної здобичі, були лояльними до повсталого селянства. Мотовилівський замок і містечко відкрили їм брами, проте якихось спустошень не засвідчено. А втім Фастівські козаки для своїх потреб забрали із замку все зерно.

У 1649 році в селі перебувала козацька сотня Київського полку, на чолі з сотником Іваном Половцем.
За Зборівською угодою 1649 року повсталі селяни мали повернутися під владу своїх панів. Але з цим мабуть, не погодились мотовилівські селяни. Тому Богдан Хмельницький окремим Універсалом зобов'язав загін козаків під командуванням Андрушевича ввести управителів до маєтку Аксаків у Гулянках.

В 1654 -1667 році територія Правобережної України стала ареною запеклих боїв і руйнувань. Польським королем в Україну був посланий воєвода Чернецький, відомий своєю жорстокістю. За його наказом 1664 року польські карателі вирізали населення ряду сіл і міст. Воєвода укріпив важливі фортеці в Білій Церкві, Корсуні, Чигирині, Чорногородці, Мотовилівці. Поляками будується бастіон, або так звана «Вежа Чернецького», яка збереглася до нашого часу.
Але на початку 1665 року Чернецький помер від віспи, а його військо вирушило в Польщу. Настала зручна пора для селянських виступів. Повстання в Овручі очолив Дем’ян Децик. Незабаром він звільнив Фастів і Мотовилівку. В першій половині 1665 року козаки лівобережного гетьмана Брюховецького (роль його майстерно виконана у телесеріалі "Чорна Рада" актор Богдан Ступка) обложили Білу Церкву, але через декілька днів змушені були відійти в Мотовилівку, а потім і за Дніпро.
Протягом серпня-жовтня 1665 року під проводом Децика, повстанці продовжували боротьбу проти польсько-шляхетських військ. Вони координували свої дії з Дрозденком, який очолив повстання на Вінниччині і одержали значні перемоги під Білою Церквою. Проте перемоги Децика і Дрозденка не були закріплені. Гетьманський уряд Лівобережжя не надав їм потрібної допомоги. Сили польської шляхти і правобережного гетьмана Дорошенка разом з татарами зростали. Через деякий час Дорошенку вдалося захопити і розстріляти Дрозденка. Загони Децика відступили до Мотовилівки. Тут вони зазнали великих труднощів.
Татарське військо, що допомагало Дорошенку, пограбувало Фастів і з'явилось під Мотовилівкою. Із Мотовилівки не можна було і "по харч выйтить". 29 жовтня 1665 року Децик залишив містечко і відступив до Києва.

Польські війська на чолі із Яном Стахурським зайняли Мотовилівку. Багато страждань зазнало тоді населення на Поліссі від татарських людоловів. Ось показання людей, яким пощастило перейти на лівий берег Дніпра: "Всі наші містечка в тривозі, всі жителі хочуть на ліву сторону Дніпра, у нас татари весь хліб на полях потравили і народ їсть тільки дикі грушу". Невільників гнали в Крим, щоб продати в турецьку неволю.

Київський воєвода Микита Львов вирішив будь що вирвати з рук Яна Стахурського Мотовилівку. Але це йому не вдалося. Він вислав рейтарську роту з полку Тургенєва під командуванням майора Сіпягіна до Мотовилівки з наказом знищити її вогнем і мечем.
18 листопада 1665 року вночі рейтари підійшли до Мотовилівки. Міська брама була зачинена. Рейтари тихцем перелізли через частокіл і раптово напали на містечко і замок. Розбуджені шумом поляки, схопивши зброю, почали стріляти. Рейтари запалили хати мешканців Мотовилівки, подушили їх димом живцем, інших на пні порізали, не зважаючи на стать, ані вік. Від давньої Мотовилівки не лишилось і сліду.


У 1667-1793рр. по Стугні проходив кордон між Польщею та Росією.

У 1667 р. між Річчю Посполитою і Московією за спиною України було укладене Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким Україна була розділена. Під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ; у складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом. Кордон між Польщею і Росією пройшов по р. Стугна.

1686 року між Річчю Посполитою та Московським царством був укладений “Трактат про вічний мир”. Київ з округою по річку Стугна відійшов до Росії. І сталося так, що містечко Мотовилівка більше ніж 100 років було розділене на дві частини і належало двом великим державам. Утворилися два самостійні села з новими назвами. Територія по лівий берег Стугни відійшли до Московського царства, по правий - до Речі Посполитої. Річка Стугна стала прикордонною рікою.
По правий бік річки залишилась Велика Мотовилівка, або як ще називали Панська, Польська або Поміщицька, землі якої знаходилися у приватній власності польських панів.

В 1699 році сейм Речі Посполитої прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. На Правобережжя було направлене 12-тисячне військо Речі Посполитої з метою примусити підкоритися державі і розпустити козацькі полки. За коронним військом у свої маєтки поверталась польська шляхта і знову запроваджувала панщину. У відповідь по всій правобережній Україні з новою силою розгорнувся визвольний рух проти панування шляхетної Польщі, на чолі якого став фастівський полковник Семен Палій. Останній вигнав із Панської Мотовилівки Аксаків і утримував тут гарнізоном сотню козаків.
У 1704 р. Мотовилівку займають козаки І.Мазепи.
1709 року козацькі сотні на чолі з гетьманом Іваном Мазепою перейшли на бік шведів, аби відійти від Польщі та Москви, але не склалося.

Історичні події початку ХVIII ст. зумовили появу на лівому березі Стугни нового населеного пункту – села Червона Мотовилівка.
У 1711 р. в Мотовилівку повертаються Аксаки, а козаки, що оселились в Мотовилівці, під керівництвом отамана Григорія Стоцького переселились на лівий берег Стугни і заснували нове невеличке поселення Отаманське.
Григорію Стоцькому не вдалося село закріпити за козаками, і в 1720 р. за розпорядженням гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського воно разом з Плесецьким відійшло до Києво-Братського монастиря. Монахів у давнину називали ченцями (черницями), тому тутешні землі прозивалися чернечими. Імовірно, невдовзі і нове село стало називатися Чернеча Мотовилівка.

З 1786 р. за указом Катерини ІІ ці землі вилучаються у монастиря і передаються до казни. Лівобережна Чернеча Мотовилівка почала називатися Казенною Мотовилівкою.

У 1793 р. після другого поділу Польща як держава втратила свою незалежність, Панська або Велика Мотовилівка відійшла до складу Російської імперії.

Останнім власником з роду Аксаків був Йосиф, який помер у 1729 р і лишив спадщину своїй сестрі Терезі Курдванівській, спадкоємцями якої були Куропатницькі, Мемельські та Руліковські. Саме останнім і відійшла у 1749 р. Велика Мотовилівка. Крім Мотовилівки Руліковським також належав хутір Геленівка, сучасна назва села Оленівка.
Поміщики Руліковські відомі своїми науковими описами сіл і міст Правобережної України, публікаціями про історичні події, які, зокрема, відбувалися на Васильківщині та Фастівщині.

Йосип-Казимір-Ігнатій Руліковський, (1780-1860 рр) маршалок повітової шляхти (предводитель дворянства) Васильківського повіту. Вельми освічена людина на той час. Знав кілька іноземних мов, мав бібліотеку, передплачував періодику. Зберігав фамільний архів. Літератор, по собі залишив мемуари. Особливо цікавим в мемуарах Йосипа-Казиміра-Ігнатія є спогади про повсталий Чернігівський полк. Руліковський був свідком руху декабристів, особисто знайомий з керівниками повстання Чернігівського полку Муравйовим-Апостолам С.І, Бестужевим-Рюміним М.П. та іншими учасниками тих подій, адже у Мотовилівці 1820-1825-х роках квартирувала 2-га мушкетерська рота, а з 31-го грудня 1825-го по 2-ге січня 1826-го року перебували повсталі роти Чернігівського полку.

У 1819 році на кошти Йосипа-Ігнатія Руліковського був побудований Римо-католицький костел. Із спогадів старожилів костел названо на честь Святої Анни, матері Пресвятої Богородиці. Знаходився на Ксьондзовій горі, неподалік панського маєтку. Мурований з 4-х поверхневою вежею в готичному архітектурному стилі. Мав храмове свято 26-го липня. Парафія налічувала кілька сотень віруючих, серед яких були і українські селяни, які сповідували латинську віру.

З середини 19-го сторіччя, поміщиком Панської Мотовилівки стає син Йосипа-Ігнатія, Едвард Леопольд Руліковський. Народився 1825 року у Панській Мотовилівці. Польський українець - так його характеризували сучасники. Ази науки опанував в домашніх умовах під керівництвом іноземних гувернерів. Безумовно, великий вплив на формування світогляду малого Едварда здійснював його батько. Навчання Едвард Руліковський закінчував за кордоном з курсу лекцій з природознавчих наук. Едвард Руліковський став відомим істориком, археологом, етнографом та дослідником Правобережної України.
Результатом його праці стали монографії польською мовою: “Опис Васильківського повіту”, “Опис Київського повіту” та інші дослідження з історії краю. Його наукові праці публікувалися в “Географічному Словнику Королівства Польського” Т-6 видання 1884 року, Варшава.
Едвард Руліковський дослідив історію Великомотовилівського Городища і щоб зберегти рештки земляних споруд, посадив на його території парк, який згодом дістав назву Панський. До свого парку звозив пам’ятки старини, щоб запобігти їхньому зникненню.
Наукова спадщина Едварда Руліковського, що містить в собі копії архівних документів, бібліотечні матеріали, етнографічні колекції та кореспонденцію нині зберігається в Оссолінеумі міста Львова (Національна бібліотека імені Оссолінських — національна бібліотека Польщі.)
Помер Едвард Руліковський у 1900 році. Похований у Великій Мотовилівці у родинному склепі.
http://www.explorer.kiev.ua/osobnyak-v-velikoj-motovilovke/
На мармурових плитах склепу напис польською мовою. Ліворуч - дати народження та смерті Антонія, брата Едварда Руліковського. Праворуч напис: Едвард із Порадова. Руліковський, історик, археолог. Народився 1825 р у В. Мотовилівці, помер 1900 р у В. Солтанівці.” (Едвард із Порадова - творчий псевдонім Е. Руліковського).

На початку 1870-х років Мотовилівку відвідав відомий краєзнавець Лаврентій Похилевич. Ось що він пише про село: “У Мотовилівці є дві православні церкви, в Казенній частині - Покровська, 4-го класу, а в Поміщицькій - Богородична, причислена до 3-го класу, та й друга дерев’яні.

Церква Богородична дуже давня, 1746 року будівництва, з трьома банями, дзвіниця має п’ять дзвонів, огороджена дубовими палями. Богородична церква мала храмове свято “Різдво пресвятої Богородиці”. Кожного року, 21-го вересня жителі Великої Мотовилівки і понині відзначають Храмове свято села.

1861-го року було скасоване кріпосне право. У Панській, Велико-Мотовилівській Богородичній церкві забили у дзвони. Селянам, що зійшлися до церкви, панотець у присутності поміщика зачитав царський указ. Радість була велика. Люди плакали повторюючи: “Батюшка, воля, воля! Нове життя”! Але переважна більшість селянських дворів одержала землі менше 5-ти десятин, тобто була малоземельною.

1961-го року районним партійним керівництвом, посилаючись на нібито аварійний стан було прийняте рішення зруйнувати Богородичну церкву. Релігійна громада стала на захист культурної, духовної та архітектурної пам’ятки села, а в знак протесту, люди по черзі ночували в церкві. Незважаючи на це активісти до тракторів ладнали металеві троси. Особистий протест здійснив житель Великої Мотовилівки, колгоспний тракторист Михайло Руденко. Відмовившись брати участь в нарузі над церквою, прилюдно заявив про вихід із комуністичної партії та віддав свій партквиток. 1962 року церква була зруйнована, тому що заважала будівництву нової школи. На місці храму нині стоїть пам’ятник воїнам, які загинули у роки Другої світової війни.
У 2004 році було розпочато будівництво нового храму, роботи зі зведення стін і стелі вже завершені, тривають оздоблювальні роботи. Храм належить УПЦ МП.

Покровська церква у казенній Мотовилівці також була дерев’яна. Вона була вже дуже давньою і руйнувалась, тому у 1839 році на її місці за рахунок казни була закладена кам’яна церква, але, через її неміцність чи помилки при будівництві, обвалилась. На її місці будується дерев’яна церква, але менша за розміром, вже за рахунок прихожан. У 30-х роках ХХ ст. церква була зачинена і використовувалась як зерносховище. У роки німецької окупації богослужіння у церкві відновились і не переривались. У 1992 році церква перейшла до УПЦ КП (Української православної церкви Київського патріархату).

У 1870 році Едвард Руліковський мотовилівські маєтності продав багатому домовласнику, землевласнику, цукрозаводчику, українцю Якову Васильовичу Тарновському, який мав свої будинки в місті Києві та власність у селі Потоки Миронівського району.
Яків Васильович - культурний діяч, меценат. Захоплювався творчістю Тараса Григоровича Шевченко, був з ним особисто знайомий, листувався.
У 1880-1890 рр. у Великій Мотовилівці проживав у Берти Тарновської художник М.О. Врубель.
На той час у Великій Мотовилівці був великий базар, шинок, 3 кузні, приватні магазини, млин, 4-класна школа, а в Казенній Мотовилівці працювала початкова школа.
Помер Яків Тарновський у 1913 році. Похований в місті Києві на Аскольдовій могилі. Перша його дружина Людмила Антонівна похована в садибі Великомотовилівської православної Богородичної церкви.
Під час революційних років, щоб запобігти руйнації, селяни демонтували стелу Людмилі Тарновській. У 1999 році стела краєзнавцями-аматорами була відшукана і поставлена на попереднє місце.

У 1870 році поруч Казенної Мотовилівки було завершено прокладання залізниці сполученням Київ-Брест та Київ-Одеса. У 1905 р. на кошти поміщиків Тарновських та Ханенків від річки Стугни до села Оленівки, прокладалась камінна бруківка (Стара дорога). Прослужила майже 100 років. До сих пір збереглося кілька сотень метрів бруківки та вікові верби пообіч.

Село Оленівка на початку 20-го сторіччя стає власністю українських меценатів Богдана та Варвари Ханенків.
Богдан Ханенко потомок козацького гетьмана Михайла Ханенка. Варвара Ніколовна відома своєю благодійністю та як єдина на той час жінка-музеєтворець. Разом з чоловіком започатковують музейну справу. У 1904 році відкривається перший музей в Києві, (нині Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків). В ньому одне з кращих в Російській імперії приватних зібрань світового мистецтва.
Богдан Іванович та Варвара Ніколовна співчутливо ставились до потреб селян. Коли пожежею було знищено частину Оленівки, Ханенки швидко допомогли відбудувати село. Під час неврожайних років, допомагали бідним селянам збіжжям.
В Оленівці Варвара Ніколовна на свої кошти організувала агрошколу, а також ремісну школу, утримувала сирітський притулок, відкрила школу-майстерню з виробництва килимів, гобеленів. Керував майстернею відомий український художник Василь Кричевський. Кустарні вироби, виготовлені жителями Оленівки, були представлені на виставках в Санкт-Петербурзі, Москві, потім продавалися на аукціонах та у магазинах. Своєю красою вражала оленівська трояндова плантація. В маєтку була льодівня, в якій зберігалися м’ясні та молочні продукти, як для потреб панських так і простого люду.
У 1905 році на запрошення Варвари Ніколовни, Оленівку відвідує сам Київський генерал-губернатор і переконується у повному взаєморозумінні поміщиці та місцевих селян. То був час розквіту села.
Невдовзі грянули революційні потрясіння 1917 року. Варвара Ніколовна переїжджає до Києва і назавжди покидає Оленівку. Вслід закриваються Оленівські аграрна та реміснича школи, майстерня, адже вже не було кому ними опікуватися. Померла видатна українка у 1922 році. Похована в Києві на цвинтарі Видубицького монастиря поруч із чоловіком.
Варвара Ніколовна залишила про себе світлу і незабутню пам’ять, тому недарма в спогадах жителів Оленівки передається: “Наша пані була добра, хороша і благочинна людина”. З нагоди дня народження Варвари Ніколовни в Оленівці відбуваються пам’ятні і просвітницькі заходи.

У Казенній Мотовилівці наприкінці квітня 1917 року було засновано одне з найперших товариств «Просвіта» на Фастівщині.

У часи творення Української державності, а саме 18 листопада 1918 року поблизу станцій Мотовилівка, Васильків, села Плесецьке і хутора Хлепча відбувся невеликий бій, відомий в історії, як Мотовилівський бій між загонами Української Держави гетьмана Скоропадського та новоствореної Директорії Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом Петлюрою (Українські січові стрільці). У тому бою сили УНР одержали перемогу. Про цей бій інформація викладена вище.
6-го лютого більшовики увійшли в Київ і знищили молоду Українську державу.
Під натиском більшовиків, у лютому 1919 року українські війська залишають Васильківщину та Фастівшину. Перші кроки нової влади ознаменувалися жорстокою розправою з прихильниками української незалежності. Крім того, на селян накладалися обтяжливі продрозкладки, за якими відбирався хліб та вивозився у Росію, насильна мобілізація чоловіків у Червону армію для боротьби з власним народом. Відбувається пограбування поміщицького майна та стихійні погроми.
Із розповіді старожилів, які були свідками тих подій, саме у ті часи у Мотовилівці були зруйновані панський маєток, римо-католицький костел. У родинній усипальниці Руліковських щезли іменні надмогильні плити. Взамін за розпорядженням місцевої влади, в склепі впродовж багатьох років зберігалися мінеральні добрива та дуст. У Мотовилівських церквах реквізуються рукописні картини, старовинні ікони, культові у позолоті речі, які були предметами богослужіння. Покровська церква була закрита для прихожан. На старому, доглянутому польському кладовищі, де були поховані брати Аксаки та інші знатні і прості люди католицької віри, пограбовані мармурові плити та барельєфи.

Все це викликало масове невдоволення селян. Люди беруться до зброї, щоб захистити свої домівки та родини. Починається антибільшовицьке повстання очолюване жителем Казенної Мотовилівки отаманом Бурлакою, (справжнє прізвище Гончар Овсій Іванович) члена Васильківської земської управи, просвітянина.
Повстання охопило Васильківщину та Фастівщину. Для боротьби з “бандитами”, “контрреволюціонерами” - так називали повсталих, були направлені регулярні більшовицькі війська. Більшовикам вдалося ліквідувати повстання. Отаман Бурлака загинув у перестрілці, полонених повстанців чекісти показово розстріляли.

Казенна Мотовилівка була перейменована на честь одного із більшовицьких вождів Камєнєва і кілька років село називалося Камєнєво.

Після того, як у 1936 році Каменєв був засуджений за справою «Троцкістсько-зинов'євського центру» і розстріляний, Каменєвка була перейменована у Червону Мотовилівку у 1940 р.

У 1941—1943 рр. селу повернули назву Казенна Мотовилівка, але з поверненням радянської влади з 1944 року село знову перейменували Червоною Мотовилівкою.

Зараз, у зв’язку із законом про декомунізацію, серед жителів села триває дискусія стосовно того, яку з історичних назв повернути: Чернеча Мотовилівка, Казенна Мотовилівка чи залишити Червона Мотовилівка.

З 2 квітня 2016 року село перейменовано у Мотовилівку.

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

ВЕЛИКА МОТОВИЛІВКА:

ІХ-Х ст. – Городище часів КР Міна (600 будинків, укріплений замок, церква)

1018 р. - письмова згадка про Міну у папського нунція Бруно СтефаноПорожнє Городище

11 ст. – городище Гуляники

1093 р. - битва з половцями, потонув у Стугні князь Ростислав

? – Одруження Святополка з половецькою княжною, дочкою Тугорхана, банкет на притоці Стугни Гулянки.

1159 р. – Андрій Боголюбський наклав десятину на жителів Гуляник на користь Київської лаври

15 ст. – Власники Гуляник: князь Михайло Іванович Половець-Сквира, поміщик Пашкович, Івашкевичі, Немировичі, Франц Радзимінський. Під час одного з нападів татар Гуляники були повністю спустошені, а останні власники Радзимінські втекли до Литви.

1560 р. - київський воєвода Костянтин Острозький подарував цю «пустелю» як державну власність Івану Мотовилу (Мотовилівцю) у «посадництво». Гуляники одержали нову назву – Мотовилівка.

1595 р. - король Зігмунд ІІІ віддає у пожиттєву власність Мотовилівку Яну Аксаку

1608 – 1613 роках Ян Аксак збудував могутню фортецю, замок і містечко, були зупинені руйнівні татарські набіги. В цьому замку 4 вежі охоронні, кожна у дві стіни, з валами довкола глибокими і високими, також з будівлями довкола, а довкола міста також вали, і огорожа у дві стіни і 6 веж більших і 15 менших.

Суд за Мотовилівку між Яном Радзимінським, Єжи Рожновським, Стефаном і Михайлом Аксаками.

1630-1649 рр. - Мотовилівкою править Стефан Аксак. Будується камінний маєток (2-поверховий, 4 колони, два крила і фасад; розбито англійський парк, з фонтаном і басейном, риби; побудований костел. Зпівденного бокугори будується земляний вал.

Національна революція 17 ст. – Стефан Аксак утік за Віслу.

1664 р. – воєвода Чернецький будує бастіон – вежа Чернецького.

1665 р. – помер Чернецький. Повстання Дем’яна Децика, звільнив Мотовилівку і Фастів.

1665 р. - Татарське військо, що допомагало Дорошенку, пограбувало Фастів і з'явилось під Мотовилівкою. Із Мотовилівки не можна було і "по харч выйтить". 29 жовтня 1665 року Децик залишив містечко і відступив до Києва.Польські війська на чолі із Яном Стахурським зайняли Мотовилівку

18 листопада 1665 року вночі рейтари підійшли до Мотовилівки. Міська брама була зачинена. Рейтари тихцем перелізли через частокіл і раптово напали на містечко і замок. Розбуджені шумом поляки, схопивши зброю, почали стріляти. Рейтари запалили хати мешканців Мотовилівки, подушили їх димом живцем, інших на пні порізали, не зважаючи на стать, ані вік. Від давньої Мотовилівки не лишилось і сліду.

У 1667-1793рр. по Стугні проходив кордон між Польщею та Росією

1667 р. між Річчю Посполитою і Московією за спиною України було укладене Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким Україна була розділена

1686 року між Річчю Посполитою та Московським царством був укладений “Трактат про вічний мир”. Київ з округою по річку Стугна відійшов до Росії. Територія по лівий берег Стугни відійшли до Московського царства, по правий -до Речі Посполитої. Річка Стугна стала прикордонною рікою. Київ з округою по річку Стугна відійшов до Росії.

1699 році сейм Речі Посполитої прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні, направлене 12-тисячне військо Речі Посполитої з метою примусити підкоритися державі і розпустити козацькі полки. Семен Палій вигнав із Панської Мотовилівки Аксаків і утримував тут гарнізоном сотню козаків.

У 1704 р. Мотовилівку займають козаки І.Мазепи.

У 1711 р. в Мотовилівку повертаються Аксаки, а козаки, що оселились в Мотовилівці, під керівництвом отамана Григорія Стоцького переселились на лівий берег Стугни і заснували нове невеличке поселення Отаманське.

1720 р. за розпорядженням гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського воно разом з Плесецьким відійшло до Києво-Братського монастиря. Тутешні землі прозивалися чернечими. Імовірно, невдовзі і нове село стало називатися Чернеча Мотовилівка.

З 1786 р. за указом Катерини ІІ ці землі вилучаються у монастиря і передаються до казни. Лівобережна Чернеча Мотовилівка почала називатися Казенною Мотовилівкою.

У 1793 р. після другого поділу Польща як держава втратила свою незалежність, Панська або Велика Мотовилівка відійшла доскладу Російської імперії.

у 1729 р помер Йосиф Аксак і лишив спадщину своїй сестрі Терезі Курдванівській, спадкоємцями якої були Куропатницькі, Мемельські та Руліковські.

Йосип-Казимір-Ігнатій Руліковський, (1780-1860 рр). Руліковський був свідком руху декабристів

У 1819 році на кошти Йосипа-Ігнатія Руліковського був побудований Римо-католицький костел.

Едвард Леопольд Руліковськи історик, археолог.монографії польською мовою: “Опис Васильківського повіту”, “Опис Київського повіту” та інші дослідження зісторії краю

1870-х років Мотовилівку відвідав відомий краєзнавець Лаврентій Похилевич. “У Мотовилівці є дві православні церкви, в Казенній частині -Покровська, 4-го класу, а в Поміщицькій -Богородична, причислена до 3-го класу, та й друга дерев’яні.

1746 року - Церква Богородична у Панській Мотовилівці з трьома банями, дзвіниця має п’ять дзвонів, огороджена дубовими палями

1839 році на її місці була закладена кам’яна церква за рахунок казни

На її місці будується дерев’яна церква, але менша за розміром за рахунок прихожан.

У 30-х роках ХХ ст. церква була зачинена і використовувалась як зерносховище. У рокинімецької окупації богослужіння у церкві відновились і не переривались. У 1992 році церква перейшла до УПЦ КП (Української православної церкви Київського патріархату).

1870 році Едвард Руліковський мотовилівські маєтності продав багатому домовласнику, землевласнику, цукрозаводчику та меценату, українцю Якову Васильовичу Тарновському,

У 1880-1890 рр. уВеликій Мотовилівці проживав у Берти Тарновської художник М.О. Врубель.

Помер Яків Тарновський у 1913 році. Похований в місті Києві на Аскольдовій могилі.

Перша його дружина Людмила Антонівна похована в садибі Великомотовилівської православної Богородичної церкви.

У 1905 р. на кошти поміщиків Тарновських та Ханенків від річки Стугни до села Оленівки, прокладалась камінна бруківка (Стара дорога).

1919 р. захопили владу більшовики. Зруйновані палац і костел.

Казенна Мотовилівка була перейменована на честь одного із більшовицьких вождів Камєнєва і кілька років село називалося Камєнєво.

Починається антибільшовицьке повстання очолюване жителем Казенної Мотовилівки отаманом Бурлакою, (справжнє прізвище Гончар Овсій Іванович)

1940 – Червона Мотовилівка

1941-1943 рр. – Казенна Мотовилівка

1944 – Червона Мотовилівка

1962 року церква була зруйнована

У 2004 році було розпочато будівництво нового храму, Покровська церква у казенній Мотовилівці також була дерев’яна.

2 квітня 2016 р. – Мотовилівка.