МОТОВИЛІВСЬКИЙ ОТАМАН БУРЛАКА

Справжнє ім'я —Овсій Іванович Гончар

Народився 1888 року в с. Панській Мотовилівці, неподалік Києва.

Овсій Гончар –людина шляхетної вдачі і чистих помислів –головним вважав поширення освіти серед селянства. Тому часто збирав сільську молодь, читав лекції з історії України, повертаючи українцям історичну пам’ять.

У 1917 р. Овсій Гончар заснував у своїй хаті “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, закупив книжки. Сестра Ганна розповідала, що “вся хата була забита книжками”.

Селяни вважали Овсія Івановича мудрим і добрим чоловіком, який піклується про їхнє майбутнє –щоб ніким не були поневоленими. Отаман Кармалюк давтаку характеристику

Овсію Гончару: “Надзвичайно розумний і чесний... неймовірно холоднокровний”, завжди спокійний і усміхнений.

Дружина Гончара, Марія Клименко, була єдиною дочкою депутата Державної Думи Росії двох скликань Івана Клименка. Зрозуміло, що Марія була освіченою –закінчила гімназію.

Не дивно, що у 1917 р. Овсія Гончара, авторитет якого серед селян був надзвичайно високим, обрали головою Васильківської повітової земельної управи.

Розумів він і значення оружної сили українського народу: не дивно, що одним із перших взявся творити відділи Вільного козацтва. Селяни, в жилах яких ще не прохолола гаряча кров Гайдамаччини, охоче відгукувались на заклик організовувати загони самозахисту українців.

У 1919 р. більшовики розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, забрали худобу і майже все придане Марії: золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Особливо шкодував Овсій за книжками. З розпуки не знаходив собі місця, все думав, як поквитатися з окупантами. З ними, як він сам зазначав, “інакше як з варварами, які руйнують навіть такі народні установи, як “Просвіта”, не можна поводитись. А з варварами інакше й не можна поводитись, як тілько биться зі зброєю в руках”.

Овсій Гончар почав агітувати селян до виступу проти російських окупантів. Разом з отаманами Зеленим і Кармелюком він став одним із організаторів Васильківського повстання, прийнявши назву отамана Бурлаки. Як організатор Васильківського повстання (навесні 1919 року), до якого приєдналися селяни Борової, Мотовилівки, Оленівки, Марьянівки, Руликова, Барахтів, Глевахи, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл повіту, виявив себе вмілим військовим і пропагандистським керівником. Кількість вояків його загону нараховувала в окремі періоди до 8000чоловік.

Із перемінним успіхом отаман Бурлака продовжував відчайдушну боротьбу до літа 1919 року, аж доки не підійшла об’єднана Українська армія. 8-а галицька бригада за допомогою місцевих козаків-повстанців вибила ворога з Василькова, Глевахи, Боярки і, врешті, 30 серпня увійшла до Києва...

Тільки зняті з фронту додаткові регулярні червоноармійські підрозділи змогли у 1919 році розсіяти його козаків і на недовгий час поновити відносний контроль над землями Фастівщини і Васильківщини.

Селянство не лише першим “відчуло непереможне бажання мати свою державу”, але й до останнього її обороняло: повстанський рух –хай не такий могутній, як у 1919-му –1920-му –тривав до кінця 1920-х років...

Багато отаманів тоді загинуло смертю героїв, хтось емігрував, хтось продовжував боротьбу у підпіллі.

Змушений був перейти в підпілля й отаман Бурлака. Розлучався він зі своєю дружиною, коли вона була вагітною: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка –Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком –Тимоша Коваленка”. Таке було його прощальне слово.

Тут якраз нагрянув каральний відділ червоних –місцевий єврей доніс, що отаман удома.

Та Бурлака зумів вискочити з оточення. Тоді червоні спересердя арештували його вагітну дружину. Її запроторили до Лук’янівської в’язниці, де протримали близько місяця. Там, у Лук’янівці, у неї народилася дівчинка. На другий день після народження дитини, 10 жовтня 1920 р., більшовики вигнали з тюрми обох –і матір, і немовля.

Коли Марія повернулася з в’язниці, довідалася, що чоловіка таки арештували і вивезли у Харків, на Холодну Гору.

Виконавши його останню волю (назвала дочку Галиною і акликала на хрестини визначених кумів), Марія поїхала до Харкова дізнатись про долю чоловіка. Та натрапила на афериста і, врешті, повернуласьні з чим –роздягнена та в старих шкарбанах...

Товариш отамана, Федір Прохорович Дубровський, 1898 р. нар., стверджував, що Овсію Гончару поталанило втекти з в’язниці на Холодній Горі. Та все ж незабаром він ніби був убитий у перестрілці...

Отаманова дочка Галина, хоч у неї були постійні проблеми, як у дочки “ворога народу”, згодом усе ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут), працювала в с. Боровій вчителькою молодших класів та української мови. В 1968 р. її хотіли, як відмінника освіти, представити до державної нагороди –вже й журналісти та фотокореспонтенти зі столиці приїжджали. Та раптом все загальмувалося. Директор пояснив: “Ви знаєте, нічого не вийде з нагородою –у вас заплямована біографія”.

Галина Овсіївна нині живе ус. Боровій, що коло ст. Мотовилівки, має дочку –НаталкуМихайлівну Дубровську, яка також здобула вищу освіту. Наталка Михайлівна в 1973 р. народила дочку Юлію. Юлія Вальчук продовжила сімейну традицію, пустивши у світ також дівчинку. Праправнучку отамана назвали тепер вже родинним ім’ям – Галя.

Пам’ять по собі у навколишніх селах отаман Бурлака залишив добру. Старші люди згадували його добрим словом навіть донедавна. Казали, що “ця людина хотіла добра нам, а ми не розуміли”.

Вічна пам’ять шляхетному лицарю України Овсію Івановичу Гончару –мотовилівському отаманові Бурлаці –та його побратимам!

Марши

Музей миротворчества он-лайн