БІЙ ПІД МОТОВИЛІВКОЮ

Ситуація в Україні восени 1918 року нагадувала партію гри з півдесятком учасників. Формально політична влада належала гетьманові Павлові Скоропадському. Фактично гетьман стрімко втрачав вплив. Прихід до влади завдяки переворотові 29 квітня 1918 року, який організували німецькі війська, з самого початку створив йому репутацію маріонетки. Також значною мірою за німецької підтримки йому вдалося укласти перемир'я з більшовицьким урядом. Але ця ж німецька протекція коштувала Скоропадському мирних відносин з українськими колами. Ті ж німці зробили все, щоб позбавити гетьмана власної армії – основні армійські функції виконував німецький гарнізон в Україні — гетьман розпоряджався тільки прибічною гвардією.

У прямій опозиції до гетьмана знаходилися українські сили. Причин було дві. Перша - гетьман асоціювався з німецькою окупацією. Друга – основна маса опозиціонерів була вчорашніми членами Центральної ради і в їхніх очах гетьман залишався не більше, ніж узурпатором. Тільки дуже невелика частина з українських кіл співпрацювала з гетьманським урядом, серед них – Дмитро Донцов та В'ячеслав Липинський. Війська під командуванням фахових, проукраїнськи настроєних військових, на кшталт Петра Болбочана, який міг створити "українську" точку опори для гетьмана — не без участі німців — опинилися на східних кордонах Української Держави.
Як наслідок, державний апарат і військові кадри формувалися переважно з росіян. Це відкрило широкі ворота представникам "єдинонеділимської" орієнтації, які вважали українську державність тимчасовим непорозумінням, а саму Україну — "Малоросією", частиною великої Російської імперії. Проте імперія потрохи переходила в розряд мрій, а щоб цю мрію втілити в життя, "білі" гостро потребували бази. Їм видавалося, що керована вихованим у російській системі гетьманом, фактично позбавлена власного адміністративного апарату, багата на ресурси Україна, з чиєї території було зручно перекидати війська в Центральну Росію, до Москви, буде найкращим плацдармом.
Міністр земельних справ Української держави Василь Колокольцев забороняв службовцям Міністерства подавати документи на підпис українською мовою. У самому Києві було небезпечно з'являтися офіцерам колишньої армії Центральної ради. Коли у листопаді 1918 року полковник Всеволод Петрів прийшов у штаб гетьманської армії, його відразу попередили: "Якщо вам дороге життя – не розмовляйте українською!".

Найчисленішу опозицію до гетьмана складав Український Національний Союз — координаційне об‘єднання політичних партій (УПСФ, УСДРП, УПСР, УПСС) і громадських організацій (Селянська Спілка, Учительська Спілка, Правниче Товариство, Союз Залізничників, Поштово-Телеграфний Союз, Лікарська Спілка, Товариство «Просвіта», інші тощо), що постало на початку серпня 1918 року. Ця опозиція постійно критикувала гетьмана за відхід від національної ідеї, за російськомовність, вимагала відновлення УНР і повернення республіканських демократичних засад побудови держави. Своїх опонентів П.Скоропадський тоді представляв новітніми більшовиками і демагогами, наявність колишніх монархістів на державних посадах виправдовував потребою залучення фахівців, церковні симпатії виправдовував потребою дотримання канонічної єдності Російської Православної Церкви, тривалу німецько-австрійську присутність та факти самоуправства їх вояків – необхідністю виконувати міжнародні договори і забезпечити безпеку від більшовицької Росії, російськомовність своїх урядовців та повільне запровадження державної мови у навчальних заклада – потребою витримки часу, контакти з діячами білого руху та наявність в Україні багатьох білогвардійських добровольчих дружин – потребою допомогти Росії звільнитися від більшовизму. На закиди, що в «його Україні», крім назв посад немає нічого українського, заявляв про необхідність спочатку створити хоча б таку Україну, а вже потім її розбудовувати.

Поступово піддаючися тискові, гетьман 14 листопада видає Грамоту про федерацію: Українська держава добровільно вступала у федеративний зв'язок з відновленою Росією, що на практиці означало реставрацію імперії. Ой, гетьмане, гетьмане, може, і Богдан хотів якоїсь там автономії, а що з того вийшло? Грамота стала "спусковим гачком" для українських республіканців з одного боку та російських монархістів з іншого.
"Білі", не надто зважаючи на гетьмана, почали наводити свої порядки: нищити в усіх сенсах українські інституції, арештовувати активістів українського руху. Гетьман, наче бажаючи посприяти їм, призначає на посаду головнокомандуючого барона фон Келлера, який розгортає швидкісну мобілізацію серед колишніх імперських офіцерів. Вже за чотири дні їх було 7 тисяч.
13 листопада в Києві таємно відбулось засідання представників українських соціалістичних партій України, на якому прийняли рішення про утворення Директорії УНР і початок анти гетьманського повстання. Відбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії. На нараді представниками УНС було прийнято рішення про створення Тимчасового повстанського уряду — Директорії, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП)— голова, С. Петлюра (УСДРП, заочно), Ф. Швець (селянська «Спілка»), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (УПСР).

На які військові сили могла опертись Директорія?
Українські частини (зокрема Петро Болбочан) були вислані на прикордоння і не мали жодного контакту з Директорією, отже, нічим не могли їй підсобити. Але навіть якби вони стали на бік гетьмана, все одно потребували часу дістатися Києва.
Німці теж перестали бути активним гравцем – 11 листопада підписано Комп'єнське перемир'я, у Німеччині вибухає революція, кайзер зрікається престолу і виїжджає в Голландію, а німецькі війська в Україні "революціонізуються": влада в них переходить до так званих "зольдатенратів". А цих уже не цікавило ніщо, крім повернення додому.
У Білій Церкві стояв полк Українських Січових Стрільців (УСС) (59 старшин, 1187 рядових). Це були, в основному, колишні полонені австро-угорські вояки-українці. Саме воякам Легіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії, що в 1914-1917рр. попали в російський полон у табори на Волзі, Сибіру, Туркестану, копалень донецько-криворізького басейну та інших місць колишньої широкої Російської імперії, призначено було стати творцями нової формації українського війська. Командиром Легіону був Є. Коновалець, начальником штабу А. Мельник, командиром 1-го куреня Р. Сушко.

14 листопада члени Директорії прибули до Білої Церкви. Симпатії січовиків були на боці Директорії.
Успіх повстання і доля Директорії напряму залежали від того, чи вдасться протриматися стільки часу, аби звістки розійшлися достатньо широко і підняли незадоволених. Січовики опинилися в ролі тієї меншості, від чиєї стійкості залежала доля більшості.
Для придушення повстання з Києва був направлений загін полковника Святополка-Мирського, складений переважно з офіцерів Добровольчої армії. Святополк-Мирський мав у своєму розпорядженні:
• 600 багнетів офіцерського загону,
• близько 300 кіннотників Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку,
• 4-й Сердюцький піший полк (до 1000 багнетів),
• бронепоїзд з екіпажем.
Загальна кількість, за окремими оцінками, доходила до 2 тисяч. Потягом вони доїхали до Василькова, розвідка повідомила, що наступна станція Мотовилівка зайнята повсталими.

Січовики могли виставити:
• 600 багнетів у складі чотирьох сотень під загальним командуванням полковника Романа Сушка, який тимчасово підміняв Євгена Коновальця;
• польова батарея з 4 легких польових гармат під командуванням сотника Романа Дашкевича,
• чота кіннотників — 30 шабель під командуванням хорунжого Бориса ?.
Цим невеликим силам бракувало всього: боєприпасів (батарея мала тільки 240 снарядів на всі 4 гармати), транспорту.

16 листопада 1918 року загони Січових стрільців виступили з Білої Церкви і через два дні дійшли до станції Мотовилівка — невеличкої залізничної станції серед лісу. Через 3,5 версти у напрямку Василькова лісовий масив переходив у горбисте поле, яке простяглося до села Плисецьке. Це поле, перетнуте навпіл залізничною колією, і стало ареною бою.
Зранку 18 листопада від Мотовилівки вирушив імпровізований "бронепоїзд" під командуванням Романа Дашкевича: встановлені на платформі польова гармата і чотири кулемети, підсилені чотою військ. Одночасно лісом обабіч колії рушило дві піші сотні — зліва підрозділ Осипа Думина, справа — Миколи Загаєвича. Ці неповні три сотні витримали бій проти півтори тисячі вояків противника.
Тільки-но шеренга стрільців вийшла з лісу, тут же потрапила під ворожий обстріл – особливо "броньовик". Ситуацію врятував Федь Черник: за його наказом кулемети негайно зняли і швидко встановили на горбках кулеметні гнізда. В перестрілці і українські, і російські вояки намагалися "вирахувати" за силою вогню місце знаходження противника і атакувати прицільним вогнем. Ця дуель коштувала стрілецьким кулеметникам втрати їхнього командира – Федя Черника, який загинув від поранення в живіт.
Ворога стримувала тільки сотня, яка наступала зліва. Після початку бою вона була змушена вислати 12 стрільців із завданням зупинити сердюків, які майже обійшли лівий фланг.
Тим часом бійці Загаєвича на правому крилі заглибилися у ліс, орієнтуючись тільки за звуками бою. Командир із дванадцятьма стрільцями пішов у розвідку. На той час між сотнею «справа» і лінією колії уже вклинилася частина сердюцького полку. Практично одночасно на ворожі сили наштовхнулися і розвідка, і основні сили сотні Загаєвича. Невеличкий розвідувальний відділ відразу опинився в оточенні, з якого прокладав собі шлях гранатами. Безуспішно: прорвалося тільки двоє. Але побратими напали на решту сердюків. Сила і несподіваність атаки принесли свої плоди – вороги розпорошилися по лісі.
Але це не означало перелому ситуації на користь стрільців. Противник мав набагато більше боєприпасів. Усе, що рятувало – влучність кулеметників.
О 10 годині ранку з Фастова підходять ще два потяги з двома сотнями. Стрільці висипають з вагонів і ринуть у бій. Гармату зразу ставлять до бою і вона шрапнеллю як мітлою розчищає ворожі лави. За півгодини фронт противника стрільці перервали у кількох місцях, а шлях до відступу ворожому бронепоїздові перегородив повалений влучним пострілом артилеристів СС стовп.
Добре «попрацювали» гармати в цьому славному боєвищі. Та не тільки їхнім згубним вогнем здобуто перемогу, а, насамперед, мужністю, стійкістю та незламним духом січових стрільців.
Вони йшли на смерть за рідну землю, за вільну Україну «Від Сяну до Дону…» А за що билися офіцери-добровольці? За примарну імперію «Від Варшави до Куріл»? За нову «тюрму народів»?

Перемога дорого коштувала. Але це була справжня перемога. З 1600 ворожих вояків уціліло тільки близько шести сотень. Січові стрільці втратили обох командирів свого авангарду — Черника і Загаєвича і 17 рядових вбитими, 22 стрільця було поранено.
Попри невеликі масштаби бою, дуже важливий був його моральний ефект — Скоропадський втратив шанс придушити повстання Директорії в зародку, що мало «ефект доміно» — дух гетьманців упав. Вцілілі ворожі вояки принесли з собою до Києва паніку, на бік повсталих одна за одною переходили частини гетьманської армії та приєднуватися отаманські загони, що, за «нейтралітету» німців, зрештою призвело до падіння гетьманату. А найголовніше – шлях на Київ був вільний. Менше ніж за місяць, 14 грудня 1918 року, війська Директорії ввійшли до столиці.


Під Мотовилівкою з України звалився камінь федерації, – як сказав учасник бою, сотник, а пізніше командуючий артилерією, генерал-хорунжий УНР Роман Дашкевич.

Це був типовий бій раннього періоду Громадянської війни, коли для подальшого наступу сторони малими силами намагалися захопити залізницю, активно використовуючи бронепотяги. Попри малу чисельність, полк УСС був досвідченою військовою частиною, загартованою в Першій світовій війні, відзначався високим бойовим духом та високим рівнем вогневої (зокрема, кулеметної) підготовки, проблемою був брак артилерійських снарядів. Натомість офіцерським дружинам, які нашвидкоруч формував у Києві міністр П. Скоропадського граф Ф. Келлер, бракувало організованості, а сердюкам з родин заможних селян із Полтавщини — ще й військової підготовки та бажання воювати. Великою помилкою Святополка-Мирського стало те, що він недооцінив ворога: у Києві ходили чутки про звичайний селянський бунт, і ймовірно, ні гетьман, ні князь не чекали зустріти в бою січовиків. Важливим, багато в чому вирішальним моментом бою стала дуель бронепотягів, виграна Дашкевичем, і обстріл ним ворожих стрілецьких цепів шрапнеллю.

14 листопада 2008 року на станції Мотовилівка (смт Борова) було встановлено Пам'ятник сотникам Чернику та Загаєвичу. Бракує лиш пам’ятника на могилі січових стрільців у Києві на Аскольдовій могилі. Туди, до Царського Саду, біля Маріїнського палацу в січні 1919 року перевезли тіла двох сотників і сімнадцять стрільців – героїв бою під Мотовилівкою. Везли з вокзалу вулицями Києва з великими почестями на гарматних лафетах і поховали, як годиться, під гарматні салюти.

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

БІЙ ПІД МОТОВИЛІВКОЮ:

29 квітня 1918 р. –гетьманський переворот

14 листопада 1918 р. –грамота про федерацію з Росією

листопада13 1918 р. –утворення Директорії УНР

18 листопада 1918 р. –бій під Мотовилівкою

14 грудня 1918 року -війська Директорії ввійшли до Києва

14 листопада 2008 року на станції Мотовилівка (смт Борова) було встановлено Пам'ятник сотникам Чернику та Загаєвичу.