ХУДОЖНИК ІВАН СОШЕНКО

Автор тексту Ганна Черкаська

Не борець, не герой – добра людина, яка жила по совісті, у списку ювілярів ЮНЕСКО. 2 червня 1807 року прийшов у світ Іван, син Максима Сошенка. Було то у Богуславі. Кволий і полохливий змалку Івась старався бути біля дорослих, слухав розповіді про діда Кіндрата Соху, який був кожум’якою, розжився на гарне господарство, землю. Та поряд були ласі до чужого сусіди Браницькі. Покійний граф Браницький уславився поєдинком із Казановою, а графиня Олександра підступом захопила землі богуславських міщан. Так втратив рід Сохи землі, але зберіг волю.
З восьми років Івася навчала грамоті бабуня з роду Превлоцьких, потім покровський дяк. Тринадцятирічного онука бабуня влаштувала у науку до маляра у Вільшанку – дядька Степана Превлоцького (у нього учився й Шевченко). За картину “Горнє місце” молодому художнику заплатили стільки, що батько зміг купити ділянку землі. Розписував Іван Сошенко Мліївську церкву, іконостас чоловічого монастиря у Лебедині. Усі кошти він віддавав родині, яка платила Івасеві любов’ю та відданістю. Коли його мали забрати на 25 років до війська, то пішов молодший брат. Сошенкові стелився шлях заможної людини, світило одруження з багатою нареченою. Всього цього він зрікся за одну ніч, коли почув від заїжджого петербуржця Рибачкова про Академію мистецтв, радощі творчого життя.
Був холодний листопад 1831 року, буяла холерна пошесть, але Сошенко з кількома мідяками в кишені подався до столиці. За три дні прибулець знайшов роботу, комірчину, записався вільним слухачем до Академії мистецтв. За всіх студентів-українців сказав Руданський “сидить в хаті на болоті третій місяць без борщу”. Іван поставив собі високу планку і робив усе для здійснення мети. Він учився у Венеціанова та Єгорова. Від швагра Ширяєва почув про Тараса, земляка, який теж учився у Вільшанського дяка. На наступний день босий і обтріпаний Шевченко прийшов на квартиру у гості до Сошенка, потягнувся цілувати руку майбутньому благодійнику. Сошенко зробив усе для організації Тараса з кріпацтва і визначення майбутнього. Іван Максимович звернувся до Євгена Гребінки із проханням допомогти “звільнити Тараса від жалюгідної долі кріпака”. Далі були відвідини майстерні Карла Брюллова. Знаєте, що тоді найбільше вразило Шевченка? Червона кімната. Це враження він зберіг до останньої хвилини, покидаючи землю, Тарас Григорович видихнув слова: “Червона кімната”. Після викупу Сошенко забрав Шевченка до себе жити.
mariВи не повірите, але 30-річний Сошенко був незайманим парубком і серйозно вирішив свататися до Маші – сироти, племінниці хазяйки квартири. За спогадами Івана Максимовича, Тарас зовсім змінився: часто їздив на вечори, гарно й дорого вдягався. “На якийсь час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було дивитися на його безладне життя, не властиве нашому братові художникові, який весь вік у мистецтві. “Отак, – думав я собі, – зрозумів він волю, що коштувала йому такої боротьби, таких страшенних зусиль”. Через 4 місяці сталася пригода, яку часто замовчують. “Нашому братові художнику закохатися неважко, і я полюбив її від душі й навіть, грішний чоловік, подумував було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири.”
Після того, як Сошенко витягнув з ліжка Маші та вигнав сусіда, у Сошенка стався нервовий зрив, розпочалися астма, туберкульоз. Довелося передчасно повертатися додому, здобувши атестат на звання вільного художника.
«Мій іскрений друже,»— так у листах звертався Тарас Шевченко до Івана Сошенка, зустрічалися вони ще двічі: 1846 року в Ніжині й 1859 року в Києві. Сошенко простив Шевченка, але забути кривду не зміг.
Сім років Іван Максимович викладав каліграфію та малювання у гімназії Ніжина. На жаль, місто, мов тритон утопало в болотах, що загострило хворобу і змусило до переїзду. Наступні десять років Сошенко викладав у гімназії Немирова. Тут він одружився із своєю ученицею – гувернанткою Марцеліною Тимофіївною Віргінською. Її батько – учитель співів із безкінечно бідного, але гонорового роду шляхтичів, довго не визнавав почуття дочки. Навіть католицький ксьондз приходив виховувати Сошенка, але м’який, лагідний Іван Максимович виставив у плечі прибульця. Довгий час і грошей на весілля не було, нарешті все владнали, узяли двох племінниць Сошенка на виховання у сім’ю. Але директор гімназії був патологічним тираном. Нерідко Сошенко повертався з роботи втомлений, недужий, особливо у дощову холодну погоду, аж тут посильний викликає учителя до директора. І човпе Іван Максимович через усе місто, щоб почути: «Ви художник, навчені стругати олівці. То приготуйте, будь ласка, один мені, а один дружині», – і роздавалося дебільне «ги-ги». Терпів Сошенко, але одного разу, коли директор увірвався на урок Івана Максимовича і почав шмагати учня, Іван Максимович знепритомнів, потім кинув роботу.
У червні 1856 року подружжя вибралося з «немирівського барлогу». Довелося переїздити до Києва, там упродовж 20 років він викладав у другій гімназії. На жаль, вірна супутниця прожила в Києві тільки три роки. Єдиною втіхою стала робота. 1859 року до Києва приїздив Шевченко, відвідав свого «іскреного друга», подарував йому кілька рукописів. У своєму домі Сошенко познайомив Тараса Григоровича із Михайлом Чалим, який став першим біографом Шевченка. Чалий записав із вуст Сошенка спогади про Тараса Григоровича, опублікував їх у «Основі».
У травні 1861 року Сошенко провів Шевченка на Чернечу гору до місця останнього спочинку. Від важкої хвороби померла Марцеліна. Життя удівця велося у трудах і злигоднях. Викладання, написання портретів Мазепи, Хмельницького, Гоголя, бандуриста, хлопчика-рибалки.
Сухенький, сивовусий, у благенькому пальтечку ходив Іван Сошенко щодня до парку, несучи кошик із м’ясними обрізками для безпритульних котів і собак.
Сошенко зібрав на власний похорон 1000 рублів сріблом і вирішив зробити собі останній подарунок: поїздку в рідні місця. Він відвіз онучок до Черкас, направився до Богуслава, але у Корсуні застудився і зліг. 19 липня 1876 р. організм Івана Сошенка не витримав хвороби:

Умер проїздом, Корсунь спав байдужий,
Що десь сьогодні, вчора чи торік
Умер проїздом сивий і недужий
Якийсь старий, самотній чоловік.
Ліна Костенко

Информация предоставлена историком Аллой Ромашкой

Марши

Музей миротворчества он-лайн