Онуфріївська церква — вельми рідкісна одразу за кількома «пунктами».
По-перше — присвята. В Україні обмаль храмів св. Онуфрія Великого (великого аскета і подвижника Церкви ІV ст.), до того ж майже всі вони знаходяться на заході країни. Древня традиція пов’язує заснування Онуфріївських храмів із цвинтарями (через те, що святий пустельник деякий час подвизався в Акелдамі — на «землі гончаревій», купленій за тридцять юдиних срібників для поховання подорожніх). Тож скит, заснований ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря Захарієм Корниловичем на початку ХVІІІ ст., також слугував місцем упокоєння братії цієї славетної київської обителі.

На початок ХХІ ст. від скита залишилася назва села і власне церква 1705 року побудови. Відтак друга відзнака храму — його вік. З усіх збережених дерев’яних храмів Київщини тільки три давніші за нього — в селах Дорогинка (1528, нині в Київському скансені), Острійки (1606) та Пищики (1651) (обидва останніх нині в Переяславському музеї просто неба).

Третя яскрава риса Онуфріївського храму — його самобутність. Схоже, що за висотою стін він веде перед серед збережених церков наддніпрянської школи. Через таку особливість храм не сильно постраждав під час перебудови кінця ХІХ ст. Тоді він придбав бічні приділи і додатковий, нижній ярус вікон. Натомість верхи залишилися неушкодженими (за винятком втраченого навершя бабинця, відбудованого вже у ХХІ ст.)

В інтер’єрі панує ХVІІІ століття. Височенні склепіння, здається, уміщують небеса, під якими тихо сяють дивовижні витвори барокової епохи: царські врата, розписи шафи невизначеного призначення, народні ікони… І навіть сучасні аляповаті розписи не вносять дисонасу в заспокоєну і радісну душу прочанина…