Ірпінь – місто обласного підпорядкування, розташований між річкою Ірпенем та її притокою Бучею, за 27 км від Киева, з яким сполучений асфальтовою дорогою. Залізнична станція на лінії Київ-Коростень. Населення - 25,2 тис. чоловік. Міськраді підпорядковано селища міського типу Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське.

Ревком мобілізував трудящих на боротьбу з ними. У квітні створено Ірпінський партійний комітет, який керував також діяльністю комуністів навколишніх сіл. У результаті широкої роз'яснювальної роботи серед селянських мас було зібрано для потреб Червоної Армії багато хліба, теплого одягу. Сотні селян направлено в червоноармійські частини. Формувалися бригади трудового фронту.
Весною 1919 року Ірпінь став волосним центром. У ньому проживало близько З тис. чоловік. У середині березня відбулися вибори до селищної та волосної Рад робітничих і селянських депутатів. Одним із керівників селищної Ради був робітник-залізничник Д. П. Павлов, делегат II з'їзду Рад України.
Виконком Ради розгорнув активну діяльність. Він наклав контрибуцію на місцевих багатіїв і тих, що приїхали з Києва на відпочинок, конфіскував будинки та майно прихильників петлюрівців. Сім'ї робітників з халуп переселилися у конфісковані будинки великих домовласників. Було зміцнено міліцію, проведено вибори народного суду.
Під час тижня фронту залізничники з участю молоді побудували клуб. З цієї нагоди 8 квітня 1919 року партійний осередок надіслав В. І. Леніну телеграму: «Ірпінський комуністичний осередок, зібравшись 7 квітня на урочисте відкриття клубу комуністів, шле Вам привіт, дорогий товаришу, як великому вождеві світового пролетаріату, висловлюючи радість і впевненість у перемозі пролетаріату. Клянемося перед червоним прапором твердо і стійко стояти на сторожі комунізму!».
Ірпінські комуністи свято виконували клятву, дану Іллічеві. Під їх керівництвом організувалися і стали працювати профспілки залізничників, лісорубів, робітників торфорозробок, учителів. Під час наступу денікінців комуністи першими пішли на фронт, ведучи за собою сотні добровольців. У серпні, коли ворог захопив Київ, ірпінці брали участь у боях у складі 60-ї дивізії 12-ї армії, яка тримала оборону на річці Ірпінь.
На початку вересня 1919 року денікінці захопили селище. Вони тероризували трудяще населення, вже в перші дні розстрілявши 11 чоловік.
Члени підпільної групи, які підтримували зв'язки з комуністами Києва і своїм ревкомом, що відійшов з загонами Червоної Армії, проводили агітаційну роботу серед трудящих, спрямовану проти ворога, передавали командуванню 12-ї армії відомості про рух військових ешелонів через станцію Ірпінь. 20 вересня група військ 12-ї армії на чолі з Й. Е. Якіром перейшла в контрнаступ. Після жорстоких боїв на початку жовтня Ірпінь було визволено. З першого ж дня ірпінці подавали допомогу Червоній Армії. Під керівництвом ревкому, який з 15 жовтня відновив діяльність, робітники працювали на спорудженні укріплень7, налагодили рух поїздів між Коростенем та Ірпенем, що підвозили на фронт поповнення, боєприпаси, продовольство. Але з 17 жовтня тут знову розгорнулися бої. Контрнаступ білогвардійців стримувала 58-а стрілецька дивізія 12-ї армії під командуванням героя громадянської війни І. Ф. Федька, яка займала оборону на лівому березі Ірпеня. Наприкінці жовтня селище кілька разів переходило з рук у руки. 19 грудня воно остаточно було визволено від денікінців.
Партійний осередок, у якому налічувалося 15 комуністів, очолюваних І. Л. Курдюковим, ревком знову розгорнули свою діяльність. Під їх керівництвом трудящі приступили до відбудови господарства. Довелося долати величезні труднощі. В Ірпені спалахнула епідемія тифу. В селищі був лише один лікар та кілька фельдшерів. У боротьбі проти епідемії значну підтримку подав Київський повітовий ревком. З його допомогою відкрито лікарню, налагоджено постачання продовольством.
Взимку, 28 грудня, відбулися вибори до селищної Ради робітничих, селянських д червоноармійських депутатів. Рада взялася за поліпшення житлових і побутових умов трудящих. Було відбудовано млин, вживалися заходи щодо припинення самовільної порубки лісу, готувалися до відкриття шкіл.
У січні 1920 року обрано волосний ревком. У його складі працювали комуністи Левинський, Поруков, Яншин. Партосередок, у якому в лютому налічувалося 28 членів, та волревком розгорнули роботу серед селян волості. Вони створювали в селах партійні осередки, згуртовували бідняцький актив, проводили агітаційну та культурно-масову роботу. Селяни активніше стали постачати військовим частинам і робітникам хліб, продукти, збирати кошти для зміцнення Червоної Армії.
В квітні 1920 року в Ірпені відбулися нові вибори до Ради, у складі якої було 19 комуністів і 5 безпартійних. Рада і партосередок мобілізували трудящих на подання допомоги фронту, відбудову колійного господарства. На початку квітня було проведено тиждень транспорту. Вечорами в клубі виступали агітбригади, лектори з Києва.
Незабаром селище стало ареною нових боїв. У травні Ірпінь захопили білоноляки. По річці від залізничного моста й до села Горенки 4,5 тис. бійців 44-ї і 58-ї стрілецьких дивізій 12-ї армії мужньо стримували великі сили ворога, що рвалися на Київ. 15 червня частини 25-ї Чапаєвської дивізії визволили селище від білополяків.

Внаслідок жорстоких боїв селище і станція зазнали великих руйнувань, мости , і багато будинків було спалено. Партійний осередок та ревком мобілізували людей на відбудову станції, залізничного моста через річку Ірпінь. У серпні почали працювати залізниця, телеграф, пошта. Тоді ж створено партійний комітет, який об'єднав комуністів Ірпінської і Ворзельської волостей, спрямувавши їх діяльність на мобілізацію трудящих для боротьби з бандитизмом та зміцнення Радянської влади. 25 липня в с. Яблунці комітет створив комнезам. У серпні виникла й комсомольська організація, в якій налічувалося ЗО чоловік. Вона допомагала партійному комітету і ревкому в охороні залізниці, лісу та лісорозробок, проведенні культурно-масової роботи. Багато молоді пішло добровольцями на боротьбу проти білополяків і Врангеля. Партком, органи місцевої влади розгорнули роботу по відбудові господарства. До кінця 1920 року в селищі вже діяли лісо- і торфорозробки, млин та кустарні підприємства. Влітку 1925 року почав видавати продукцію цегельний завод, на якому працювало до 120 чоловік.
На початку 20-х років в Ірпені створюються сільськогосподарські кооперативні об'єднання, що вирощували овочі, фрукти, та об'єднання кустарів. У 1920-1922 pp. діяли артілі «Ірпінська» та «Незаможник». У 1922 році виникає Ірпінське товариство сільськогосподарського промислу. Воно здійснювало посередницькі операції своїх членів щодо переробки сільськогосподарської продукції, фінансування. Товариство поширювало свою діяльність на Гостомельську, Бородянську та Макарівську волості.
1924 року організовується споживча кооперація, до якої спочатку входило 200 пайовиків. Вони боролися з спекулянтами, які тримали в своїх руках торгівлю і встановлювали високі ціни на товари та продукти. Через два роки споживча кооперація мала власні кошти на суму 3 тис. крб.8 Вона відкрила три магазини, хлібопекарню продуктивністю ЗО-40 пудів на добу; а на початку 1925 року – бетонну майстерню «Ірпіньбет», де ЗО робітників виготовляли круги для колодязів, черепицю та пустотілу цеглу.
У зв'язку з ліквідацією волостей у 1923 році Ірпінь увійшов до Гостомельського району Київської губернії. У селищі було 415 будинків і проживало 1279 чоловік. З серпня 1920 року почала діяти лікарня. Через чотири роки в ній працювало 4 лікарі і 10 працівників середнього медперсоналу. Функціонували також амбулаторія і аптека.
Швидко налагоджувалася робота навчальних закладів. Ще 29 серпня 1920 року шкільний відділ Ірпінського ревкому провів з'їзд учителів, де обговорювалося питання підготовки до навчального року і створення трудових шкіл. Київський повітревком надіслав до селища два вчителі. Було створено 3 початкові школи. У 1924 році діяли трудова семирічна і початкова школи, в яких навчалося близько 300 дітей. З 1920 по 1922 рік в Ірпені працювали курси грамоти для дорослих.
Центром культурно-масової роботи був клуб, де працювали гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми тощо. В розгортанні політичної агітації та в проведенні культурно-масових заходів активну допомогу подавали червоноармійці 25-ї Чапаєвської дивізії. Політпрацівники виступали з доповідями, організовували агітконцерти. Наприкінці 1920 року відкрито бібліотеку.
1925 року відбудова господарства завершилася. В 1929 році в Ірпені проживало 2508 чоловік населення, в т. ч. робітників - 466, службовців - 210, кустарів - 56, колгоспників - ЗО, осіб вільних професій - 28, інших (крамарів, домовласників) - 970. У 1930 році в селищі залишилося 153 десятини орної землі, тому сільгоспартілі «Незаможник» та «Ірпінська» припинили своє існування. їх угіддя відійшли до лісництва.
Реконструювалися старі, ставали до ладу нові підприємства. 1928 року на цегельному заводі побудували 28-камерну кільцеву піч, механізували формовку цегли. Підприємство виробляло за сезон 10 млн. штук цегли. Через десять років відбулася нова реконструкція: споруджено 83 калориферні сушарки, розширено піч, у результаті чого завод почав працювати цілорічно і вдвічі збільшив випуск продукції, а в 1940 році виробив уже 32 млн. штук цегли. У 1929 році діяли: каніфольний завод, промислова артіль «Крок вперед», яка щорічно виробляла на 6-7 тис. крб. взуття. Понад 30 робітників працювали на лісопилці. На околиці Ірпеня ще в 1928 році почалося будівництво Бучанського торфопідприємства, а через рік - Ірпінського навчально-виробничого комбінату «Укрторфооб'єднання». Він мав відіграти велику роль у створенні технічної бази для торфопідприємств України, підготовці для них кадрів. У 1931 році здано в експлуатацію навчально-виробничі майстерні. Тут велася експериментальна робота, а згодом і виготовлялися торфодобувні машини. В 1938 році підприємство перейменовано в Головні майстерні «Укрторфотресту». До 14-ї річниці Великого Жовтня стала до ладу невелика електростанція, у наступному році сюди перевели з Києва локомобільну базу «Укрторфотресту».
У роки соціалістичної перебудови господарства в Ірпені значна увага приділялася охороні здоров'я трудящих. У лікарні та залізничній амбулаторії працювало 8 лікарів і 12 медпрацівників з середньою спеціальною освітою, діяла аптека. Чудова природа: хвойні і мішані ліси, річка - все це створювало сприятливі умови для оздоровлення трудящих та їх дітей. Уже в 1930 році в приміщеннях колишніх приватних дач - «Блакитної», «Білої» - відкрили будинки відпочинку. 3 5 квітня Ірпінь стає дачним селищем. У піонерських таборах улітку щороку загартовували своє здоров'я 6-8 тис. дітей.
Крок вперед зроблено в галузі народної освіти. У залізничній семирічній школі в 1930 році навчалося 300 учнів і працювало 20 учителів. У 1934 році її було перетворено на десятирічну. Кількість учнів у 1940/41 навчальному році тут досягла 700 дітей, а вчителів - до 40. З 1929 по 1932 рік при навчально-виробничому комбінаті існували школа ФЗН і технікум торф'яної промисловості, який потім реорганізовано в гірничо-паливний.
У клубі систематично демонструвалися кінофільми, працювали драматичний, хоровий, музичний та стрілецький гуртки. На колишній дачі київського фабриканта Чоколова в 1936 році створено Будинок творчості письменників України. Тут у 1938-1939 pp. відпочивали і працювали М. Т. Рильський, О. П. Довженко, К. Г. Паустовський, О. Т. Твардовський, М. В. Ісаковський, М. М. Ушаков, М. М. Асеев та багато інших письменників. На т. зв. ірпінських вечорах вони обговорювали свої твори, а також виступали у клубах, школах, бібліотеці. Довгий час тут жила видатна українська співачка народна артистка УРСР О. А. Петрусенко.
З кожним днем життя ставало кращим і заможнішим. Та 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Уже в перші дні понад 300 жителів селища вступили до лав Червоної Армії. Першими добровольцями були комуністи Головних майстерень на чолі з секретарем парторганізації Є. М. Бродським, 52 комсомольці-випускники середньої школи. Ірпінська партійна організація створила винищувальний батальйон з жителів, який виловлював ворожих диверсантів. Підрозділ батальйону з робітників Головних майстерень на чолі з інженером І. М. Авдієнком евакуйовував устаткування підприємств, а потім перейшов у розпорядження військкомату.
З середини липня і до 19 вересня біля селища та на першій лінії Київського укріпрайону, що проходила вздовж правого берега річки Ірпеня, точилися запеклі бої з ворогом, який рвався до Києва. Наступ гітлерівців стримували частини 23-ї мотострілецької дивізії, ополченці. На залізниці тяжкі бої вели воїни бронепоїзда № 56 під командуванням капітана П. К. Іщенка та бронепоїзда залізничників Києва, комісаром, а потім командиром якого був С. П. Голованьов - секретар парткому Київського залізничного вузла. Лише 24 серпня після жорстоких боїв гітлерівцям вдалося захопити селище. Біля залізничного моста на смерть стояли бійці 56-го полку 4-ї дивізії HKBС, героїчно билися також курсанти Київського артилерійського училища.
Окупувавши Ірпінь, гітлерівці грабували підприємства, склади, магазини, вивозили до Німеччини молодь, розправлялися з активістами. Населення селища піднялося на боротьбу з ненависним ворогом. Уже в 1942 році в Ірпені діяла підпільна партійна група, організована Києво-Святошинським райкомом партії на чолі з секретарем В. Ф. Малишкіним. На торфорозробках біля селища працював член Київського основного підпільного міськкому партії Ф. Д. Зубков, який підтримував зв'язки з підпільними групами та партизанами, що базувалися в місцевих лісах. Влітку 1943 року тут діяв партизанський загін ім. Леніна, яким командував П. Й. Перевертун. Секретарі Києво-Святошинського підпільного райкому комсомолу А. П. Смирнов і В. М. Камінська організували в Ірпені явочні квартири, підібрали людей для зв'язку з партизанами, здійснювали керівництво комсомоль- цями-підпільниками. У серпні 1943 року В. М. Камінська загинула, виконуючи бойове завдання.
На боротьбу з ворогом ставали навіть діти. Так, піонери середньої школи Володя Козир і Толя Хлистунов були партизанськими зв'язківцями. В листопаді 1943 року під час виконання завдання вони потрапили до рук гітлерівців і були закатовані, їх посмертно нагороджено медаллю «За відвагу». Партизанські дії навколо Ірпеня сприяли успіхам радянських військ, що оволоділи столицею Радянської України. Партизани провели розвідку сил ворога, захопили мости через річки.
6 листопада 1943 року селище визволили частини 74-ї Червонопрапорної дивізії 38-ї армії 1-го Українського фронту. У боях за Ірпінь полягло 172 радянські воїни. Їх поховано в трьох братських могилах. Понад 500 місцевих жителів билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, визволяючи від ворога свою Батьківщину. Багато з них допомагали європейським народам вести боротьбу проти гітлерівців. Л. В. Доб'є під час словацького повстання восени 1944 року командував ротою Чехословацької партизанської бригади, Ф. П. Якубенко взимку 1945 року був одним з керівників повстання військовополонених на кораблі «Норд» у Норвегії. Великих збитків завдали окупанти селищу. Вони повністю зруйнували Головні майстерні, цегельний завод, торфопідприємство. Під керівництвом партійної організації, селищної Ради трудящі Ірпеня відразу приступили до відбудови залізничного господарства, мостів через річки Ірпінь та Бучу, а в березні 1944 року - Головних майстерень. У 1944 році видав 2,5 млн. штук цегли для відбудови Києва цегельний завод. Наприкінці 1946 року підприємство було реконструйовано, вступив до ладу черепичний цех, впроваджено штучне сушіння цегли, що більш як втричі підвищило її випуск.
З 1947 року розгорнулося освоєння Ірпінської заплави загальною площею 8,2 тис. га, споруджувалася інженерно-меліоративна система, яка стала до ладу в 1952 році. В 1947 році в Ірпені почала працювати 4 київська експедиція «Лісопроект», а через чотири роки - Управління лісовпорядчими експедиціями України, яке вело роботи по захисту й збереженню лісів.
Відбудовувалися й почали працювати лікувально-оздоровчі заклади. Майже зразу після визволення відновили роботу лікарня, амбулаторія. В 1944 році в приміщеннях колишньої «Білої» дачі відкрито будинок відпочинку профспілки працівників шкіряної промисловості. У цьому ж році розпочалися заняття в середній школі. Діяв клуб залізничників.
За роки післявоєнних п'ятирічок швидкими темпами зростали підприємства. В 1952 році в Головних майстернях введено в дію сталеплавильний цех. На кінець п'ятої п'ятирічки випуск валової продукції в порівнянні з 1940 роком збільшився в два рази. Підприємство освоїло виробництво нових машин, зокрема універсального торфоескалатора на гусеничному ходу. В лютому 1957 року майстерні було реорганізовано у машинобудівний завод «Ірпіньмашторф». Валова продукція підприємства в 1958 році збільшилася проти 1955-го в 1,7 раза.
В роки семирічки завод було реконструйовано. Побудовано слюсарно-складальний цех, компресорне відділення, електричну підстанцію. В 1964 році на міжнародній виставці в Москві демонструвався новий зразок меліоративного екскаватора ЕМ-1. Ця машина була удостоєна диплома II ступеня. Семирічний план завод перевиконав, випуск продукції збільшився у 2,4 раза, а продуктивність праці зросла на 57 процентів.
За успіхи в розвитку машинобудування для торф'яної промисловості в 1966 році 7 трудівників заводу було нагороджено орденами і медалями, в т. ч. майстра О. С. Лосева - орденом Трудового Червоного Прапора. Значних досягнень добився колектив підприємства в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня. В порівнянні з останнім роком семирічки на 22 проц. збільшено випуск продукції. В ювілейному 1967 році випущено 150 різних екскаваторів і розстильних машин. Продукція заводу завоювала хорошу славу не тільки в Радянському Союзі, а й за рубежем, зокрема в Угорщині, НДР.
Протягом восьмої п'ятирічки випуск машин на підприємстві зріс більш як на 50 проц., а продуктивність праці - на42,Зпроц. Комуністи, яких на початку 1970 року було 120, очолили на заводі рух за комуністичну працю. Першими ударниками комуністичної праці стали члени КПРС В. О. Навроцький, М. А. Касян і Є. П. Михайлов. На 1970 рік цього звання удостоєно близько 200 машинобудівників. 110 комсомольців підприємства - передовики змагання, активісти громадсько-політичного життя.
Весь час нарощував потужність цегельний завод. У 1957 році тут замість кільцевих печей побудовано тунельні продуктивністю близько 100 тис. штук цегли на добу. 1964 року завод реорганізовано в Бучанське заводоуправління будівельних матеріалів. На кінець семирічки воно стало одним з найбільших серед підприємств тресту і в 1967 році виготовило 63 млн. штук цегли та 2,6 млн. штук черепиці. У липні 1966 року за виробничі досягнення групу передовиків відзначено урядовими нагородами. Ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно слюсаря П. Д. Суського.
У 1955 році в селищі утворено Ірпінське заводоуправління цегельно-черепичних заводів, яке через два роки, освоївши проектну потужність, виготовило 78 млн. штук цегли. У 1964 році підприємство почало випускати вироби з полістиролу, поліетилену і пінопласту. Йому присвоєно звання колективу комуністичної праці. У березні 1966 року заводоуправління перетворено на комбінат стінових матеріалів і будпластмас. За високі трудові успіхи у виконанні завдань семирічки 28 липня 1966 року 15 передовиків комбінату нагороджено орденами і медалями, серед них - І. В. Соломаху - орденом Леніна, О. Г. Кізлат і О. С. Ткаченко - орденом Трудового Червоного Прапора. Урядові нагороди ще більше окрилили колектив підприємства. У соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня комбінату вручено на вічне зберігання пам'ятний Червоний прапор Київського обкому КП України, обласної Ради депутатів трудящих і обласної ради профспілок. Його занесено також до Книги пошани Київщини. На підприємстві є 163 комуністи і 170 комсомольців, які ведуть перед як на виробництві, так і в громадському житті.

З кожним роком збільшує випуск продукції фабрика шкіргалантерейних виробів, яка до 1960 року була невеликою промартіллю «Прогрес». Якщо 1964 року валова продукція її становила близько 1 млн. крб., то в 1967 році - 5,8 млн. крб. За високі виробничі показники колективу на честь 50-річчя Великого Жовтня вручено пам'ятний Червоний прапор Київського обкому КП України, обласної Ради депутатів трудящих і обласної ради профспілок, а групу працівників відзначено урядовими нагородами, в т. ч. О. Я. Соснову - орденом Леніна, М. Г. Скляра - орденом Трудового Червоного Прапора. На базі невеликої промартілі в 1960 році створено меблеву фабрику, яка за десятиріччя втричі збільшила випуск виробів. У ювілейному 1967 році столяра І. І. Торгонського нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. За післявоєнні роки стали до ладу ще троє нових підприємств: 1955 року - деревообробний завод, 1966 - ремонтно-будівельне управління і комбінат комунальних підприємств.
Змінилася структура промисловості міста. У 1961 році третину продукції міста давали підприємства будівельних матеріалів, 28,5 проц.- деревообробної промисловості, 22,7 - машинобудівної, 13,9- побутового обслуговування населення, 11 проц.- легкої промисловості. Наприкінці семирічки провідне місце належало підприємствам машинобудування і будматеріалів. Частка їх продукції становила понад 60 процентів.
Швидкий розвиток промисловості сприяв зростанню селища та кількості населення, поліпшенню його культурно-побутових умов. У 1956 році Ірпінь став містом районного підпорядкування. У ньому жило 12 тис. чоловік. Все більше уваги приділялося благоустрою. У 1963 році Ірпінь переведено до категорії міст обласного підпорядкування. Через два роки в ньому жило 22,1 тис. населення. Протягом 1963- 1969 pp. тут побудовано близько 50 великих комунальних будинків, в яких одержали квартири 2 тис. сімей. Справили новосілля і 970 індивідуальних забудовників. За цей час заасфальтовано 27,2 км доріг і 14,4 км тротуарів. На маршрутах, що зв'язують місто з Києвом та навколишніми селищами, регулярно курсують автобуси.
В 1964 році в місті почалися будівництво водопроводу та газифікація. На кінець 1969 року голубе паливо одержала 1821 квартира, а протяжність водопроводу становила понад 10 км. Побудовано будинок торгівлі. Ірпінців обслуговує понад 20 промтоварних і продовольчих магазинів, ресторан, 6 їдалень, 2 чайні. Значно розширився побутовий комбінат, що має в Ірпені 11 цехів, у яких трудиться близько 110 чоловік.
У місті працюють центральна, дитяча та дві дільничні лікарні, дві поліклініки, пункт невідкладної допомоги, молочна кухня, три дитячі комбінати. Населення обслуговує 85 лікарів і близько 170 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. Заслужений авторитет у трудящих завоювали лікарі, нагороджені орденами, А. П. Теплова, А. Трубникова.
Ірпінь з його красивою природою став чудовою здравницею. В 4 санаторіях і 2 будинках відпочинку лікується і відпочиває щомісяця понад 3 тис. чоловік, їх обслуговує 44 лікарі і 106 медпрацівників з середньою освітою. Влітку в 17 піонерських таборах оздоровляється 10 тис. дітей.
Розширилася мережа освітніх закладів. У 1969 році в місті побудовано нове приміщення середньої школи на 960 місць.
У 1970 році у 3 середніх, 2 восьмирічних і початковій школах та школі робітничої молоді навчалося близько 3 тис. учнів і працювало 394 вчителі. Серед них 28 відмінників народної освіти УРСР. За багаторічну і бездоганну педагогічну роботу вчителів середньої школи В. А. Мишцука і О. Ф. Шолоха в 1953 році було нагороджено орденами Леніна.
За післявоєнний час Іртиський гірничо-паливний технікум, який у 1968 році реорганізовано в індустріальний, випустив понад 8 тис. спеціалістів. У 1956 році в місті створено ще один спеціальний середній навчальний заклад - сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку. За 15 років існування його закінчило 3100 чоловік.
Великих досягнень здобуто і в розвитку культурно-освітніх закладів. У міській бібліотеці в 1970 році налічувалося понад 60 тис. книжок. Вона брала участь у загальносоюзному огляді, присвяченому 50-річчю Великого Жовтня, і завоювала звання культурно-освітнього закладу відмінної роботи. Понад 25 тис. томів - у фонді міської бібліотеки для дітей. Крім того, працюють бібліотеки на всіх підприємствах, у школах. Хорошим місцем відпочинку ірпінців є будинок культури Бучанського заводоуправління, побудований 1953 року. Тут виступають артисти Києва, поети, Демонструються кінофільми, працюють гуртки художньої самодіяльності. У 1970 році споруджено будинок культури на комбінаті стінових матеріалів і будпластмас. Тут створено також музей трудової слави. Всього в місті працює З будинки культури, 2 клуби, широкоекранний кінотеатр.
До Ірпінського будинку творчості письменників приїжджають працювати відомі діячі літератури і культури. Лауреат Ленінської премії письменник Михайло Стельмах написав у Ірпені романи «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Кров людська не водиця» та інші твори. Вадим Собко створив п'єси: «За другим фронтом», «Капітан Коршун», «Пісня над зорями». Натан Рибак писав історичний роман «Переяславська рада. У місті проживають Герої Радянського Союзу В. С. Лихотворик, П. М. Тананаєв, Н. Н. Федутенко, генерали у відставці Ф. І. Коновалов і Ф. Ю. Боков.
Усі Досягнення в економічному і культурному житті ірпінці здобули під керівництвом міської партійної організації. У 1970 році вона налічувала в своїх рядах 1240 членів і кандидатів у члени партії. Понад тисяча комуністів трудиться у сфері матеріального виробництва. Вони є передовиками підприємств, організаторами соціалістичного змагання, новаторами виробництва. У місті - 2928 комсомольців, які ведуть велику роботу в комуністичному вихованні молоді.
Трудящі Ірпеня на чолі з комуністами впевнено крокують світлою дорогою Ілліча до щасливого майбуття.