Хотівське городище

Хотівське городи́ще   — городище скіфського часу (кінець VI — IV століття до нашої ери), розташоване на високому плато у приміському селі Хотів Києво-Святошинського району Київської області. Межує з місцевістю Феофанія, що в Голосіївському районі Києва.

Хотівське городище є найпівнічнішим городищем скіфського часу на правобережжі Дніпра. Має статус пам'ятки археології України національного значення ще з 1965 р. 2001 та 2009 року цей статус був підтверджений новими постановами. Як об'єкт культурної спадщини, городище внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

У Хотівському городищі збудував свій маєток український олігарх Юрій Косюк.

Загальна характеристика

Хотівське городище («Гора Городище») на карті Головного штабу царської армії. 1842 рік.

Хотівське городище займає високе плато, що майже з усіх боків оточене долинами струмків. Уздовж його південного краю тече струмок Віта, вздовж північно-східного — струмок Стратівка, що витікає з Феофанії, а вздовж північно-західного — нині висохлий безіменний струмок (останні два поряд із городищем впадають у струмок Віта). Лише північний виступ плато сполучається з сусідніми пагорбами.

Плато сягає висоти 168 м над рівнем моря і нахилене на південний схід. Його розмір зі сходу на захід — 960 м, а з півночі на південь — 700 м. Площа плато становить близька 31 га. Повна первісна площа городища, разом з укріпленнями, точно не відома. На 1870-і роки Володимир Антонович вказує площу 60 десятин, тобто близькo 65 га. Стільки ж вказував 1927 року Леонід Добровольський. На час уточнення меж «Археологічного заповідника Хотівське городище в межах укріплень скіфського часу» 1979/2002 рр, площа плато разом зі збереженими на той час укріпленнями становила близько 48 га.

Північно-західний і північно-східний краї плато високі та круті; південний більш низький, частково зруйнований ерозією та господарською діяльністю і подекуди забудований. Безпосередньо під ним проходить щільно забудована вулиця Пирогівська. Північна частина городища (крім самого кінця північного виступу) 2009—2010 року була знищена будівництвом маєтку з палацом.

Культурний шар у городища один і наявний не на всій площі. Його потужність (поза межами решток споруд) — близько 0,25 м. Біля валів вона більша, ніж усередині. Грунт пам'ятки складений чорноземом , що лежить на суглинку . Верхні 25-30 або навіть 40 см грунту протягом багатьох років розорювалися, і знахідки звідти представлені лише нечисленними дрібними уламками. Під культурним шаром лежить материковий лес.

Укріплення

Хотівське городище. Карта В. Б. Антоновича. 1870-і роки.

Вздовж краю плато проходить земляний вал , що в давнину оточував його цілком. На найвищих схилах пагорба — північно-східному й північно-західному — укріплення городища представлені ескарпом. Там у кількох метрах нижче верхівки валу схил пагорба оперізаний терасою ( бермою ) шириною 6-10 м, що збереглася досі; над бермою схил значно крутіший, ніж під нею. Під більш низькими й не захищеними природніми ярами схилами — південним, північним і північною частиною північно-східного — берму змінював рів, перед яким був насипаний невеликий вал. Такі укріплення збереглися лише на кінці північного мису. Основний вал городища зберігся уздовж більшої частини східного та західного країв, на кінці північного мису та на деяких ділянках південного краю.

Кількість древніх в'їздів на городище невідома. Л. І. Похилевич (1864, 1887) та Л. П. Добровольський (1927) пишуть про 2 в'їзди, не вказуючи місця їх розташування. В. Б. Антонович 1873 року нарахував 6 в'їздів. Стільки ж нараховувала 1948 року Є. Ф. Покровська, але, на її думку, древніми могли бути лише 2-3 з них (на північному та східному виступах, а також у південній точці південного валу). На сьогодні неушкодженим лишився тільки південний в'їзд (GPS 50°19'46"N 30°29'7.6"E).

За свідоцтвом Антоновича, перед кожним в'їздом стояв «курган», що маскував прохід у валу. Ще один «курган» такої ж висоти, як городище, знаходився супроти його західного виступу, де, за Антоновичем, в'їзду не було (за результатами розкопок 2016 року — був). Однак Л. П. Добровольський відзначає відсутність слідів подібних об'єктів, а Є. Ф. Покровська повідомляє лише про «округлі горби» біля виступів краю городища.

В. Б. Антонович описав і інший об'єкт, не виявлений наступними дослідниками: невисокий вал, що проходив північніше городища на відстані 200—400 м (див. карту). За його версією, цей вал міг захищати поселення, дитинцем якого було городище. Деякий вал, що, за переказом, служив передовим захистом городища («замку князя Сіряка»), згадував і Л. І. Похилевич. Згідно з Похилевичем, цей вал проходив із північного та західного боку Хотова (західний вал, що йшов із півночі на південь, описаний і іншими авторами, а північний, за Л. П. Добровольским, не ідентифіковано; можливо, це помилка). Також Л. П. Добровольський відзначив поряд із городищем, на протилежному березі Стратівки, рештки могильника.

Історія досліджень

Хотівське городище відоме з праці І. І. Фундуклея «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848). Однак Фундуклей згадує його лише побіжно і повідомляє, що там, за переказом, стояло якесь місто.

У 1864 і 1887 роках про городище писав історик і краєзнавець Л. І. Похилевич . Згідно легенди, записаної ним від хотівських мешканців, у давні часи це було місто з замком, що належав якомусь князю Сіряку. Місцевість поблизу городища й зараз називають «Сіряків» або «Серякове» .

1873 року київський історик В. Б. Антонович у доповіді Історичному товариству імені Нестора-Літописця висловив думку, що Хотівське («Сіракове») городище — це давньоруське місто-фортеця Звенигород, згаданий у Іпатіївському літописі . На цю думку Антоновича, який займався пошуком Звенигорода, наштовхнув генерал М. І. Драгомиров , який брав участь у військово-картографічних роботах. На користь цієї гіпотези свідчили географічне розташування городища та його явна древність (за обрисами валу Антонович зробив висновок, що він був зведений до появи вогнепальної зброї). Археологічні дослідження XX століття не підтвердили гіпотезу Антоновича, але його робота цінна першим описом і схемою городища (які, втім, згодом піддавалися критиці).

1917 року під час ботанічної екскурсії на городищі знайшли бронзову коринфську монету V ст. до н. е., а 1918 в ході іншої екскурсії — фрагменти скіфського посуду з орнаментом. Того ж року там були знайдені предмети слов'янського побуту VIII—X століть н. е.

Перше серйозне археологічне дослідження городища відбулося 1948 року, після попередніх розвідок 1947 року. Його виконали співробітники Інституту археології АН УРСР на чолі з Є. Ф. Покровською у рамках роботи експедиції «Великий Київ». Вони розкопали 156 кв.м. на північному заході городища та виконали шурфування у його західній та північній частині. Також було досліджено зсув грунту на південно-західному схилі, що стався 1939 року і в якому місцеві жителі знаходили черепки посудин, кістки тварин та обпалене дерево. Матеріали дослідження вказали на скіфську приналежність пам'ятки. Час існування Хотівського городища було визначено як VI—V (можливо, й IV—III) ст. до н. е. Згодом цілу групу пам'яток правобережжя Дніпра стали називати Хотівською локальною групою.

Більш масштабні розкопки городища здійснили археологи Скіфської експедиції Інституту археології АН УРСР на чолі з Є. О. Петровською у 1965—1967 рр. Було розкопано ділянки на півночі городища: 368 кв.м. у 1965—1966 роках та приблизно 140 кв.м. у 1967 році.

Навесні 2004 року Архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології НАНУ здійснила мікромагнітну зйомку північної частини городища (67 500 кв.м.). За магнітними мікроаномаліями було виявлено рештки будівель, господарських ям тощо. В місцях таких аномалій археологи провели розкопки. 2009 року було проведено додаткову магнітну зйомку.

2016 року Інкерманська експедиція Інституту археології провела на городищі дослідження металодетектором та шурфуванням . Також було розкопано частину західного валу.

Результати досліджень, знахідки

Шурфування показало, що городище не мало суцільної забудови. Залишки будівель виявлено лише вздовж внутрішнього боку валу. Це напівземлянки та наземні споруди зі стінами з прутів, обмазаних глиною. Від них залишилися завали глиняної обмазки довжиною до 20 і шириною до 3-4 м. Принаймні деякі з будівель загинули в вогні. Загальна їхня кількість навряд чи перевищувала 20. Центральна частина території була незабудована і могла використовуватися для посівів або вигону худоби.

Розкопки валу на західному мисі городища, здійснені 2016 року, відкрили рештки оборонних конструкцій — обвуглені колоди, що колись були вертикально вкопані в землю, та багато фрагментів глини різного ступеню обпалу. Було знайдено рештки містка-переїзду через вал.

Біля однієї наземної будівлі знайдено рештки невеликої господарської споруди з дерев'яним стовпом по центру. В завалі однієї напівземлянки були рештки печі, а під ними — кістяк дитини. На городищі знайдено кілька господарських ям. На західному краї північного мису виявлено овал розміром 1*1,5 м, щільно вимощений камінням (60-65 каменів розміром від 7 до 32 см). На ньому є сліди вогню, але постійного впливу високих температур він не зазнавав.

На городищі знайдено кухонну та столову кераміку, як місцеву, так і грецьку. Це ліплені прямостінні банки та горщики з опуклими боками і відігнутими назовні вінцями, орнаментовані під вінцями розчленованим валиком; миски з загнутою всередину верхньою частиною, корчаги, лощені грушоподібні черпаки чорного та бурого забарвлення, орнаментовані глиняні кришки. Є уламки кам'яних блюд. Фрагменти розфарбованих амфор та чорнолакового кіліка — грецького гончарного посуду свідчать про зв'язки з давньогрецькими містами-державами Північного Причорномор'я . Порівняно з іншими правобережними городищами античної кераміки небагато. Серед амфор є хіоські , лесбоські , клазоменські та самоські , вони належать до 6 ст. до н. е.

Серед інших знахідок — керамічні прясельця та грузильце, а також глиняні «хлібці» та кульки, що могли бути вотивними предметами . Знайдено намистину зі свинцю, намистину з жовтого скла («пасти»), пращові камені, кам'яний полірувальний брусок з отвором, кістяне руків'я якогось знаряддя, фрагмент кам'яної сокири чи молота та інше.

Було виявлено й металеві вироби: залізні ножі, шила та булавка, бронзові кільце-змійка, булавки, цвяхоподібні шпильки та вістря стріл різних типів. Незважаючи на атиповість стріл, є підстави вбачати в них залишки зброї нападників, оскільки їх знайдено біля внутрішнього краю валу, і вони могли належати до одного проміжку часу.

Найцікавішою є знахідка кістяного фрагмента розміром 5 см, на залощеній поверхні якого вирізано фігурку пантери чи барса з підібраними лапами. Приналежність фрагмента невідома, це могло бути руків'я дзеркала або фрагмент ложки. Він був знайдений 1965 року в заповненні землянки на глибині 1,5 м (на місці, де зараз розташований південно-західний край території палацу). Судячи з супутньої кераміки та вістер стріл, знахідка належить до кінця VI ст. до н. е.

Знайдені кістки тварин свідчать, що в домашньому стаді переважали коні . Розводили також велику та дрібну рогату худобу і свиней , тримали собак (у 1940-х і 1960-х роках знайдено кістки 44 коней, 33 свиней, 29 особин великої, 25 — дрібної рогатої худоби та 8 собак). Значне переважання коня відрізняє Хотівське городище від інших городищ Лісостепу, де домінувала рогата худоба (Правобережжя) або свині (Лівобережжя). Є думка, що частина цих коней належала нападникам. Мешканці городища полювали на кабанів , оленей , лосів , ведмедів та бобрів . Рідше трапляються кістки турів та зайців . Є одиничні кістки черепах , гусей , качок , ворон , чирків, лисиць та людей.

Небіжчиків, мабуть, ховали у Пирогівському безкурганному могильнику за 2 км від городища.

Поблизу Хотівського городища є рештки принаймні трьох менших давніх поселень: двох, розташованих на північний схід, і невеликого городища з валом, розташованого на протилежному березі струмка Віта.

Матеріали, знайдені під час розкопок, зберігаються в Інституті археології НАН України (колекції 78 (1947—1948) і 588 (1965—1967)). Частина другої виставлена в Археологічному музеї інституту та в Музеї історії Києва . Коринфська монета і фрагменти скіфського посуду, знайдені в 1917 і 1918 роках, були передані в музей, що нині носить назву Національний музей історії України.

Інтерпретація знахідок

Перші розкопки городища в 1940-х роках показали, що воно належить до ранньоскіфського часу. Його мешканці були осілими й займалися землеробством та скотарством, особливо конярством. Значну роль відігравало мисливство. Торгові зв'язки з містами північного Причорномор'я, судячи з відносно невеликої кількості грецької кераміки, були слабшими, ніж на інших городищах лісостепового Правобережжя.

За Є. Ф. Покровською (1952), кераміка та одне вістря стріли свідчать про існування городища в 6-5 ст. до н. е., а окремі фрагменти посуду — і в 4-3 ст. до н. е.. За М. Дараган, М. Орлюком та Е. Кравченко (2007), знахідки всіх попередніх років свідчать, що людська діяльність на городищі тривала недовго: протягом першої-третьої чверті 6 ст. до н. е. За Є. Максимовим та Є. Петровською (2008), вістря стріл із городища датуються кінцем 6 — початком 5 ст. до н. е. За результатами розкопок 2016 року було висунуте припущення, що городище вже існувало в кінці 7 ст. до н. е., у цей час зазнало штурму, але пережило його і продовжувало існування принаймні до кінця 6 ст. до н. е. Будівлі, які попередні дослідники вважали житлом, було переінтерпретовано як майстерні та господарські приміщення. Автори цієї роботи дійшли висновку, що житлових будівель на Хотівському городищі не існувало, а його призначенням був захист людей, майна та священного місця. За іншими уявленнями, всі будівлі городища були житловими чи господарськими. Решток виробничих комплексів там не знайдено.

Після скіфів

Хотівське городище під назвою «селище Сіряків» ( «селище» тут — колишнє село) згадується в джерелах із 1465 року, коли київський князь Семен Олелькович подарував його князю Юрію Борисовичу. Після цього селище змінило ще кількох власників. У 1588 році князь Матвій Воронецький передав його Києво-Печерській лаврі , у власності якої воно залишалося майже 200 років. 1786 року в ході секуляризаційної реформи Катерини II городище перейшло в користування мешканців Хотова . Ліс, що ріс на ньому в давнину, знищили, і землю вкрили поля й городи.

Понад 200 років на території Хотівського городища місцеві мешканці, не завдаючи шкоди укріпленням, але руйнуючи культурний шар , вирощували сільськогосподарські культури. В радянські часи на городищі були поля колгоспу (згодом радгоспу ) «Хотівський» . Там вирощували виноград, а пізніше — полуницю й помідори. У роки незалежності України тут став господарювати ТОВ «Агрокомбінат „Хотівський“»).

1939 року південно-західний край пагорба був пошкоджений великим зсувом, а дещо пізніше — будівництвом дамби на струмку Віті. В ході забудови Пирогівської вулиці південний край городища, схильний до ерозії, став руйнуватися ще й господарською діяльністю. Центральною частиною городища пролягла підземна труба для поливу. Вона, як і численні уламки снарядів та воронки часів Другої світової війни, стала значною перешкодою для дослідження городища мікромагнітною зйомкою.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Киево-Святошинский район

Киевская область

Марши, походы

Музей миротворчества он-лайн