Легенди ржищівські та справи стародавні. …Назви розкривають нам невідомі сторінки давньої історії, імена засновників і власників міст та сіл, назви племен, що їх заснували чи проживали тут, розповідають про те, чим займалось населення регіону, у що вірувало, чим жило, якими були особливості тієї чи іншої місцевості. Свідчать назви про військові перемоги чи просто про битви, або про звитягу насельців цієї місцевості у бойовищах. Щодо походження досить своєрідної назви міста, в якому з вами маємо нині честь і щастя жити, то в сьогоденні існує декілька переказів, легенд та історичних версій про цю вікопомну подію. Тож слухай, мій читачу…
Найближча за часом виникнення версія полягає в тому, що сучасне своєрідне, як для вуха нинішнього українця, ім’я нашого містечка є відповідником польському поняттю «RZECHE» або «RZECH» («жече» або «жеч»), що у перекладі означає «НАТОВП», «ЛЮДНІСТЬ» чи «ЗАСЕЛЕНЕ МІСЦЕ». Недарма ж ціла сусідня держава, доля котрої пов’язана в один нерозривний вузол з нашою, українською землею, прозиває себе «RZECH POSPOLITA POLSKA» – «Місцевість(земля), заселена народом польським» . За великим рахунком цілу Центральну Європу ми можемо розглядати, як суто слов’янські землі. І існує тому безліч беззаперечних доказів, котрі не треба десь розшукувати (в землі там чи в архівах), а лежать вони на поверхні етнографічно-історичного моря.
Наприклад мало хто з істориків звертає увагу на одне досить цікаве підтвердження глибокого взаємного проростання та переплетіння кореневого центральноєвропейських слов’ян і їхніх родичів-українців. Цим підтвердженням є той факт, що вже у майже наші з вами часи, в пору Російського імперського, заледве не столітнього панування на землях Правобережжя, котрі до того належали Польщі, аж в 1876-му році (понад 220 років вже по Переяславській раді), царський уряд видав окремий указ про остаточне скасування дії Литовських Статутів. А це колись були основні закони древньої Польсько-Литовської держави. Основу свою Статути ці мають у вікопомній Руській Правді, за якою жила ще древніша за Ржеч Посполіту Київська Русь! І намагалася Російська імперія наприкінці ХІХ-го століття скасувати використання цих Литовських статутів у звичаєвому, повсякденному житті міщан та селян Правобережжя нашого з вами середнього Подніпров’я! Марно намагалася, бо й досі ми використовуємо у побутових взаємовідносинах ті норми співжиття, що були закарбовані колись у Статутах і Руській Правді…
На користь нашої першої версії походження назви грає ще й те, що Ржищів під своїм нинішнім ім’ям згадується у саме польських коронних грамотах часів правління Сигізмунда І-го, Сигізмунда ІІ-го а також за доби Стефана Баторія, себто у першій та другій половинах XVI-го сторіччя. Цими грамотами вищеназвані польські правителі, маючи на меті чимшвидше заселення спустошених безкінечними повстаннями, усобицями польсько-литовських магнатів, а також ординськими (та інших зайд) нападами земель Правобережжя, дарували Придніпровським містечкам на Південь від Києва (од Стойків-Стайок і аж до нинішнього Кременчука) Оттонічне право (право місцевого самоврядування). На засадах права Оттонічного, яке пророста своїм корінням у Римське право, згодом було розроблене Магдебурзьке міське право пізнього середньовіччя.
…Згідно букви Оттонічного права населений пункт міг мати власних війта, канцелярію або управу, старост і нічну сторожу, міг знімати із подорожніх, ночувальників і переправників мито, міг централізовано здавати щорічний чинш у королівську скарбницю, міг скликати місцеві шляхетні зібрання, оголошувати, в разі зовнішньої загрози цим землям, посполите та шляхетне рушення(ополчення). Але верховенство у законах над місцевими уложеннями мали тільки закони (в нашому випадку) Польсько-литовської корони. На наших теренах - це були так звані Литовські Статути…
…Цими ж грамотами польські королі (кожен у свій час, себто з різницею мало не в шістдесят років) дарували десятирічні привілеї на пільги у сплаті податків описуваним землям Середнього Подніпров’я. Привілеї у сплаті коронних податків для наших місць іноді прибирали вигляду повного десятирічного мораторію на них. Це пільгове оподаткування (не зайве повторюсь) повинно було заохотити до чим скорішого залюднення спустошених земель прикордоння Речі Посполитої.
Насамкінець XVІ-го століття, тобто в другій половині травня 1596-го року, амбасадор германського імператора Рудольфа ІІ, єзуїт Еріх Лясота, їхав із посланням до Запорізької Січі щодо консолідації дій провідних християнських європейських держав, релігійних орденів та об’єднань проти мусульманської Туреччини. Мало, хто у той час в Європі міг самотужки опиратися османській експансії. Але мабуть самим знаними і поважними у тогочасній Європі релігійно-військовими об’єднаннями були лицарські демократії – Мальта й Запорізька Січ. Багато пригод пережив у своїй подорожі Еріх Лясота, але окремо він згадує у своєму дорожньому щоденнику двотижневе гостювання в наших місцях в очікуванні гінця з грошима для представницьких посольських цілей. А також згадує він пишну учту з феєрверком, яку 28-го травня влаштували Канівський староста та комендант (за іншою версією – ще й власник) Ржешува пан Халецький для його посольства «у щойно відбудованій, ще пахнучій свіжим деревом, фортеці Ржешува Сходнєго…». Бенкетувала тоді із цісарським посольством у Ржищеві вся містечкова та довколишня шляхта. Віншування ржищівчанами гостей «вдалося» настільки, що ближче до завершення святкового частування (мабуть, вже на ранок) Лясота став побоюватися за своє життя та майно посольства. Але ця кумедно-урочиста подія цікава нам лише тим, що дійсно, на тогочасних картах-портоланах королівства Польського, що з’явилися після подорожі Лясоти, ми можемо спостерігати дві, подібні одна до одної, назви фортець: «Ржешув Польний» і «Ржешув Сходній». Останній – то, за всіма географічними ознаками, наш з вами Ржищів. Фортеця ж Ржешува Сходнєго, описувана Еріхом Лясотою, знаходилася в проміжку між територією колишньої місцевої нафтобази, та нинішніх вулиці Будьоного та поворотом Петровського.
…У першій чверті XVII-го сторіччя саме нинішню назву «Ржищів», серед інших назв придніпровських населених пунктів та фортець, згадує і французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан. Цю згадку він зробив у додатку до портоланів-карт, які малював для польського короля (копії, певна річ – для свого сюзерена також), мандруючи Прип’яттю та Дніпром від Пінська (зараз – Білорусь) і до Кодацького порогу (нині – Дніпропетровщина). Там, поблизу порогів, він мався керувати будівництвом та озброєнням однойменної з дніпровою перепоною фортеці Кодак.
«Опис України» досі є не тільки дуже докладним і об’єктивним свідченням очевидця про події, побут і господарську діяльність наших земель, а й прекрасним розвідувальним зведенням з детальним описом мобілізаційних можливостей і фортифікаційного ресурсу нашої України…
До речі, саме від Бопланових часів і аж до середини ХІХ-го століття на всіх французьких картах (на військових картах, за якими ходив у походи Наполеон і, навіть, у пізніших шкільних атласах) позначалися окремими територіями: «Terra Ukrania» або «Terra Russia» (назви застосовувалися одночасно), «Terra Cozakorum» та «Terra Moscovia» (тобто Україна, землі Війська Запорізького та Росія(Московія). Так ось наш Ржищів, згідно Бопланових портоланів, знаходився (разом з Каневом, Черкасами та деякими іншими укріпленнями до Керменчика-Кременчуга включно) у прикордонній смузі між Україною та землями Війська Запорізького …
Кодацька фортеця, для будівництва котрої запросили наймоднішого в тогочасній Європі фортифікатора де Боплана, мала захищати землі Польсько-литовської корони від татарсько-ногайських набігів та походів у коронні землі весь час повстаючого козацтва запорізького. І принагідно нагадаю, що тільки-но збудовану, прекрасно облаштовану за кращими європейськими зразками, сучасну фортецю Кодак, запорожці, очолювані похідним гетьманом Сулимою, повертаючись з котрогось із морських походів у серпні 1635-го року, взяли штурмом всього за два дні. Вони скориставшись тим, що гармат на стінах ще не було, зруйнували надсучасну твердиню дощенту(«Ов-ва! А що це тут вони таке набудували? Нумо, поваляємо!»). Потім, правда, її відновлювали декілька разів. Але тогочасний міф про нездоланність будь-ким європейських фортець був розвіяний завзятим Сулимою, і простими братчиками…
…Без малого сімнадцять років прожив де Боплан в Україні. Будуючи фортеці, він закохався в цю землю, в цих добрих, гостинних і мужніх людей, що орють, сіють і жнивують зі зброєю в руках, і на все подальше життя зберіг про це згадку. А Бопланівський текстовий додаток до кількох накреслених карт нам з тобою, читачу, нині відомий під назвою «Опис України» і є достовірним свідченням іноземного сучасника про життя України часів пізнього середньовіччя.
До речі саме на Дніпрі, навпроти Ржищева,- прикордонного містечка королівства Польського (між Монастирком та Іван-горою), в останній чверті XVIII-го століття відбулася остання зустріч останнього короля Польщі, Станіслава-Августа Понятовського, з наймогутнішою правителькою тогочасної Європи – Російською імператрицею Катериною ІІ. Це сталося під час її водної подорожі до новонавернених Рум’янцевим, Суворовим і Потьомкіним під імперську владу земель Таврії та Причорномор’я. Річ в тім, що за 27 років до цієї зустрічі, в ті часи, коли Катерина ІІ була ще тільки «Великою Княгинькою»(як її прозивала імператриця Єлизавета Петрівна) Софією-Шарлоттою, нареченою Петра ІІІ, а юний шляхтич Понятовський всього-на-всього одним із чиновників польської амбасади в Петербурзі (згодом, певний час, він був і послом-амбасадором Польщі в Російській імперії), спалахнув у 1760-му році між ними бурний роман серед тінистих алей Літнього саду.
…Перша любов ніколи не старіється і супроводжує людину крізь все життя. Й доказом цього стала пріснопам’ятна Дніпрова зустріч, заради якої Понятовський спочатку на шість тижнів покинув державні справи у Варшаві й безвиїзно сидів у Ржищеві та Каневі, витративши на це королівське очікування три(!) мільйони злотих (пишні учти та бенкети для довколишнього магнатства й шляхти, прийоми, аудієнції та інші протокольні заходи). А по тому, перед лише тригодинним(!) побаченням на річковій барці з імператрицею, сам(!) веслував проти тогочасної буйної дніпрової течії. З яким же юнацьким нетерпінням споглядав він перед тим за наближенням пишного п’ятнадцятисуденного каравану з Іван-гори! Як милувався червоним балдахіном, критим злато-гаптованою китайкою, на флагманській галері „Днєпр”. Аби нагадати про минуле, він навіть попередньо, через пахолка, передав Катерині, що її прагне побачити не король, а всього лише граф Станіслав Понятовський. О восьмій вечора того холодного 30-го квітня, року 1787-го прозвучало імператрицине: „Не наскучило ли вам моё соседство?” На тогочасному придворному арго це значило, чи не час тобі зникнути? На королівських очах виступили сльози. Бо не такої пихатої зверхності очікував Станіслав від Катерини.
Квіти, змії та спіралі вогнів прощального феєрверку освітлювали кормові штандарти відпливаючих кораблів. Про що розмовляли король з імператрицею дві з половиною години на рейді Ржищівського Монастирка тет-а-тет у кают-компанії «Днєпра» - історики ламають списи та пера досі, але ця зустріч, цілком можливо, розіклала по-новому карти Європейського пасьянсу на цілих сто п’ятдесят років. Адже 26-го жовтня 1795-го року(вісім з половиною років по зустрічі проти Ржищева) гумка історії затерла на карті Європи Польську державу…
Але й досі ті поляки, що прагнуть розширення державного до історичних меж, як молитву промовляють: «…Велькі Сходні креси Ойчизни Польськи - від можа до можа, від Ржешува до Ржешува!». Тобто: «Великі Східні межі Батьківщини Польської – від Балтики до Чорномор’я, та від Посяння та Підляшшя до Дніпра!». Дійсно, з часу своєї найбільшої могутності, коли майже на рівних Польща розмовляла навіть із Францією та Московією і мало не до кінця XVIII-го століття науковці та просто освічені люди розрізняли Великопольщу, котра охоплювала усей простір тогочасної Польської держави, та Малопольщу (тобто етнічно-історичні польські землі). Тож недарма у сьогоднішній Ржечі Посполитій дехто досі марить Великопольщею…
Друга версія відправляє нас у ще пізніші, князівські часи – до Київської Руси. Але, як завжди, чим давніші відомості, тим більше вони (почасти непідтверджені хроністами й літописцями) схожі на казочку чи міфологічну оповідь. Тож і від цієї версії, котру дуже полюбляють розповідати своїм вихованцям вчительки молодших класів місцевих шкіл, також розходяться легендарно-казкові хвилі. Судіть самі: «…Начебто один з київських князів (мало чи не сам Ярослав Мудрий!) заблукав одного разу на дальньому полюванні чи турячих вловах у правічних придніпровських пущах. На всьому скаку, на «парфорсному галопі» (мовою кавалеристів), наздоганяючи здобич і, зачепившись корзном за гілля, впав князь із коня. А той, наполоханий ревінням турячим, прудко дременув від господаря. Довго блукав князь придніпровськими ярами та байраками. Та, нарешті, вийшовши з хащів на Дніпрову кручу, почув іржання вірного коня. «Ржи, коню, ще! Ржи ще! Ржи ще!» - заволав, зрадівши, князь, ідучи на голос кінський. А кінь йому відповідав радо. І, начебто, на тому місці, де відбулася князівсько-коняча зустріч, було закладено вдячним князем укріплене містечко (за іншим етимологічним відгалуженням легенди – «потаємне місце спокою та відпочинку») із своєрідною назвою, яка б нагадувала всім і князеві про чудесну їхню здибанку. Бо втрачений князем, навчений, вишколений бойовий кінь коштував у ті буремні часи дорожче за річні прибутки від декількох сіл…».
Казочки в сторону! Бо саме, з Ярославовими часами дехто з вже офіційних істориків пов’язує назву місцевого заповідного урочища «Янча» (нині це – «Ржищівській ландшафтний заказник обласного значення», що обіймає у собі заліснені придніпровські кручі правобережжя між Ржищевом та Гребенями включно). За цією версією буцімто мала у тому заповідному лісі свій невеликий маєточок одна з княжих фавориток, Янка-Йванка, в котрої (вже за легендами) частенько гостював Великий князь Київський. І приїжджав князь до Янки тільки коли здоров’я підупадало. Ще є переказ про це, начебто «…Янка не була князівською коханкою, а була однією з останніх волхвинь, що зналися на травах цілющих, а Ярослав Хитрий вчащав до неї виключно за лікуванням, бо кульгавим, калікою був мало не від самого народження. І дуже дошкуляло йому те каліцтво. А Янка могла своїми травами послабити біль. Ось і внадився до неї князь «за здоров’ям». На користь правдивості цієї версії та дотичних переказів про Янку-Йванку, начебто, свідчать знахідки наприкінці 70-х років минулого сторіччя в Янчі залишків невеликого городища-поселення часів зародження Київської Руси (Зарубинецької культури) й пізнішого, курганного язичницького могильника середини ХІ-го століття, а також назва одного з порівняно ближніх до цього лісового урочища сіл: «Юшки» (Тобто «Місце, в якому відпочивали, варячи юшку»). До речі, на військовій трьохверстці-карті Київського генерал-губернаторства зразка 1866-го року, на місці цього давнього поселення зазначено: «Залишки давнього хутора». На тій же карті село Юшки набагато більшим є, ніж тогочасні Гребені. Ще одна місцева легенда свідчить, що, мовляв, «…гріх великий проти здоров’я свого не відвідати на Великодні свята правічного Лісу Янчі й не потоптати посеред дерев вікових рясту (ботанічна назва – «хохлатка»), промовляючи чи приспівуючи подумки чи вголос при цьому:
«Топчу, топчу ряст, ряст!
Він здоров’я дасть, дасть!
Дай Боже топтати,
Й ще одного року діждати…»
А по тому треба червоних крашанок із свяченою паскою поїсти, залишивши лушпини крашанкові у килимі рясту, як пожертву…».
А ряст із пролісками перед Великоднем та на Юрія (Георгія) у Янчі дійсно – досі стелиться килимом…
І версія походження назви напівказкова ця надихала й надихає довколишніх митців на створення прекрасних поезій. Ось, наприклад, як вона трансформувалася у викладі Антоніни Гармаш(Литвин) зі Стрітівки:
Там, де Леглич стрічає Дніпро,
У долині, як в мами в долоні,
Під затишком смарагдових крон –
Місто Ржищів дріма на осонні.
Десь далеко, в тумані віків
Заховались його праджерела,
Понад ними мільйони підків
Прокопитила збурена ера.
Гнівна й лагідна хвиля Дніпра
Билась в душі людські
час за часом,
Проростали пагінням Добра,
А недоля палила щоразу…
Та недарма у назві твоїй
Слово «жити» гукає до світу,
Закінчився печалі сувій –
Крила долі розпростує вітер.
І захоплено в простір кричить
Твоя крапля, Вкраїнонько, Ржищів!
Волі кінь над Дніпром
прудко мчить,
А земля йому радо:
«Ір-жи-и ще-е!»
Оспівану багатьма поколіннями ржищівських педагогів та вихователів версію про князівське походження нашого з вами містечка вперше ми можемо знайти в «Описі Київської губернії» приснопам’ятного етнографа, історика та народознавця другої половини ХІХ-го століття В.Похилевича. Саме його «борзому перу» вперше належало і виведення сучасної нам назви «Ржищів» від літописного «Вжища» або «Вщижа». Цей літописний Вжищ спадково належав династії північноукраїнських, чернігово-сіверських князів, також знаходився при правому березі дніпровому й переходив в цій династії з покоління в покоління. Історики досі «ламають копіє» щодо місця розташування цього Вжища. Бо археологічного підґрунтя його існування саме в Середньому Подніпров’ї поки що не знайдено. Хоча деякі натяки у вигляді байок, котрі повсякчас побутують серед «чорних археологів», є. І прив’язують вони «Вжище» до місця, де зливаються Поліські річки Вуж та Прип’ять. Є там урочище, котре місцеві поліщуки прозивають «литовські вали». І яке досі чекає на своїх Шлімана або Хвойку…
А Похилевич одним помахом етнографічного пера прив’язав його (тобто – Вжище) до наших земель. Хоча треба віддати належне, що він сам, у своїй досить цікавій і ґрунтовній праці «Опис Київської губернії», робить однозначну ремарку щодо «Ржищева» - «Вжища» - «Вщижа»: «… це припущення є тільки моїм і я його повторюю та обстоюю тільки тому, що ніхто з моїх колег мені обґрунтовано не заперечував…». Але з легкого пера Похилевича Вжище почало гуляти пізнішими працями й прижилося. І ми не будемо йому перечити, бо недарма ж «…про померлих – або хороше, або – нічого».
Але якщо вже заговорили про князів, їхні землі та їхніх коней, то третя версія походження назви міста також цілком може залежити від особливих голосових здібностей цих тварин. Річ у тім, що поблизу нинішнього Ржищева (та ще й в його сучасних межах!) в ті часи, коли Канівське водосховище ще не затопило придніпровські луки та гаї, знаходилися дві човнові, одна поромна й одна кінна(!) переправи через Дніпро. Серед них найдавнішою була кінна і знаходилася вона трохи нижче за течією від Іван-гори. Саме там дві піщані коси, ложем котрих була камінна гряда (один з виходів Придніпровського (Українського) кристалічного щита), дуже близько підходили одна до другої. Відстань між ними становила не більше двохсот сажнів (це за малим не чотириста метрів). І в малу, літню воду з коси на косу можна було переїхати верхи. Брід був дуже вузьким, тому поряд з ним завжди скупчувалися бажаючі переправитись. Де багато коней, там і «ржище», що лунало понад Дніпром-Славутою аж до лівого берега, відбиваючись від біло-синіх глейових круч Правобережжя. Начебто саме тому містечко при переправі, котра князям-властителям приносила не абиякі статки у вигляді «перевозного», одержало таку звуконаслідуючу, майже кінську назву.
А те, що переправа у Ржищеві була, як то кажуть «стратегічною», свідчить навіть згадуваний мною вже де Боплан. На його спеціальній карті та карті течії Дніпра у Ржищеві позначено (transitus). Це стосується фіксованої переправи на шляхах з Волині, Подолії та Півдня через Паволоч, Фастів, Германівку, а також через Білу Церкву, Германівку до Переяслава й далі на Північний Схід з виходом на Муравський шлях…
Четверта теорія ще більш приземлена. Саме при березі Ржищівської затоки Дніпра, а точніше на тому місці, де зараз розташовані місцева човнова станція та літня база яхтсменів (республіканської Школи вітрильного спорту Олімпійського резерву, що має свою штаб-квартиру в Києві, на Оболоні), проходив спрадавна й мало не до початку ХХ-го сторіччя найбільший у середньому Подніпров’ї сезонний зерновий ярмарок. Купці, перекупники, торговці й просто любителі та професіонали дореволюційного бізнесу з’їжджалися звідусіль. Укладалися на цьому ярмаркові багатосоттисячні контракти й оборудки. Зерно дніпровими баржами й насадами доправлялося до Чорного моря, де перевантажувалося вже на океанські пароплави. І розповідають старожили місцеві, що «…ярмарок цей був дуже давній, начебто ще із до князівських, руських часів (куди вже там Сорочинцам на Лівобережній Полтавщині!)». Тож і віддало це «торговище–торжище» назву укріпленому містечку (тобто – фортеці), поблизу котрого завжди проходило. Начебто відслідковується етимологічний ланцюжок (походження назви): «Торговище» - «Торжище» - «То Ржище» - «Ржище» - «Ржищев-Ржищів». До того ж, що «переправна», що «ярмаркова» теорії тільки доповнюють одна одну, адже що ж то за Торжище при переправі без гомону, галасу та Іржання коней?!
А ще незайвим доказом на допомогу до попередніх двох версій етимології назви Ржищева може виступати ім’я основної зернової культури України від докнязівських часів і мало не до нашого часу (а, може, ще й по нашому часі): «Жито-Рож». У старослов’янській мові, що дійшла незмінною від князівських часів до сьогодення завдяки запозиченій у наших предків-язичників й трохи адаптованій для Євангелістичних записів християнізованими моравами Кирилом та Мефодієм абетці, при письмі голосні у середині слова не завжди прописувалися. Тому «рож» мала на письмі вигляд «ржь». А вижате поле, на якому жито лежить вже у копах та полукіпках, мало носити назву «ржще»-«ржище». Чому у цій теорії так недвозначно наголошується на часі князівської Київської Русі? А тому, що багатьма істориками-мовознавцями (російським академіком Д. Ліхачовим зокрема) доведено, що про вік населеного пункту в центральноєвропейських слов’янських землях можна судити із закінчення його назви. За свідченням же німецького мовознавця Макса Фасмера, що ревно колись служив Росії, автора «Етимологічного словника російської мови», власні назви слов’янських міст, котрі мають закінчення на приголосну літеру, налічують не менше однієї тисячі років і у більшості своїй засновані в І-му тис. нашої ери. За приклад німець Фасмер наводить назви міст, що належали нам, слов’янам, - Вітебськ, Полоцьк, Смоленськ, Новгород, Берлін, Чернігів, Київ, Юрьєв, Переяслав. Закінчення ж на «-в» окреслює часи появи остаточної назви міста між початком IX-го та другою половиною ХІ-го століть. Але більш давніша межа, певна річ, для нас привабливіша. Адже мало не кожен населений пункт держави нашої пишається своєю давниною, своїми традиціями, аби с-поміж подібних собі впасти в око можновладцям та мати з того хоча б моральний чинш…
Остання, з досліджених мною теорій походження назви Ржищева, невід’ємна від назви річки, що впадає у Дніпро в нашому місті – Леглич. Річ у тім, що традиційним у давніх народів було найменування великих річок на честь богів, котрим ці народи вклонялися. Прикладів безліч. Дніпро, Донець, Дон, Дунай несуть у собі кореневу матрицю «Дн» з різноманітними додатками. Дн- «Дана» - це богиня втіленої, первородної води, що дарує життя всьому сущому. Але дуже багато малих річок басейну Дніпра одержали свою назви від племінних тотемів або імен самих народів, котрі заселяли їхні береги. Наприклад літописна «русь», згадувана багатьма хронографами раннього середньовіччя, залишила по собі згадку у назвах річок Рось, Росава, Росавка, Роставиця. А Тетерів, Вуж, Уборть (птах, плазун і бджолиний рій) були покровителями-тотемами древлянських племен…
Назва ж нашої Легличі несе, на мою думку, у собі беззаперечну згадку про праслов’янську племінну спільноту «легів – лелегів». Саме лелеги-пелазги суміщаються у свідченнях античних авторів з данайцями часів Троянської війни й біблійними філістимлянами часів виходу іудеїв з Єгипту. Дехто з теперішніх вчених арабських саме з лелегами вбачають єдинокровну спорідненість «народів моря», гіксосів, котрі у свій час завоювали та на три покоління захопили дельту Нілу і увесь стародавній Єгипет. Власне і «Єгиптом» цю країну назвали саме гіксоси. І що туареги нинішньої Північної Африки є їхніми прямими нащадками (жінки у туарегів-мусульман досі рівноправні з чоловіками, не прикривають обличчя, раду радять у племені всі, безвідносно статі, а чоловіки високо підголюють потилицю і мають чуприну-оселедець, називаючи його «каса»).
Саме лелеги ототожнюються багатьма сучасними науковцями з носіями доахейської, пеларгічної культури Давньої Греції. А також доахейська, Крито-Мікенська культура є безсумнівним відгалуженням стародавніх пелазгів. Ті ж самі лелеги-пелазги вважаються багатьма етнографами спільнотою племен, що дала поштовх у розвитку доримської, етрускоїдної культури Апеннінського півострова.
…Всього у двохста п’ятдесяти кілометрах від Апеннін, за морем Ядранським (Адріатичним) лежить таємнича земля Албанії – найзакритішого досі куточка Европи. На самому кордоні з Чорногорією, у відрогах стрімчаків Чорної Гори, ластів’їними гніздами приліпилося до скель село Галичник. Мешканці його прозивають себе «галичанами» і є найвідомішими в цілій Европі різьбярами по каменю, каменотесами й мулярами. Ось вже понад п’ятсот років прикрашали й прикрашають майстри з Галичника Ескуріал в Іспанії, Версаль і Нотр-Дам де Парі у Франції, Храм мормонів у Солт-лейк-Сіті, замок Фронтенак у Квебеці, Емпайр-стейт-білдінг у Нью-Йорці, навіть наш Дніпрогес(!) у Запоріжжі. Але де б доля їх не носила - вони завжди повертаються раз на рік, на Купайла, в Албанію. І досі пам’ятають, що пращури їхні потрапили сюди з-понад річки Стрий, у «Великій Галичині». Але для нас найцікавішим є те, що досі у Північній Албанії частина населення називає себе «легами» і використовує, не дивлячись на іслам, старі місцеві назви річок та містечок. Ви тільки вслухайтеся: річка Мати, річка Деволі, річка Вьоса, містечко Люшня, містечко Корча, містечко Чаровода. Европейські етнографи пішли ще далі й у минулому столітті неспростовно доказали, що албанські «леги» є родичами легів Північного Азербайджану. Там, на кордоні з автономіями Російського Північного Кавказу, досі легами себе називають мешканці високогірного аулу Ханалик. Досі ханаликці-леги розмовляють на своїм неповторнім у цілому Азербайджані, діалекті, заплітають хлопчакам волоси у довгу косу, досі їхні жінки тчуть довгими зимовими вечорами вовняні різнобарвні килими-«верети»(!) з такими знайомими нам з дитинства бабусиними візерунками.
Більше 160-ти тисяч легів досі розкидані світом. Знані вони між людей також і як лезгіни-лезги. Ритуальний чоловічий танок лезгинів танцює весь Кавказ, називаючи с поміж себе лезгінку «аїстиним танком», бо рухи цього танку нагадують весільний перестриб-підскакування лелеки напровесні. Саме з давнішнім приходом легів-лезгів на Балтику пов’язував походження скандинавського бога-героя Одина знаний усіма норвезький вчений-експериментатор Тур Хеєрдал…
Приблизно у ІV-му – VI-му століттях нашої з вами ери, підхоплені хвилею ПРАвенедо-слов’яно-литовської експансії на Північний Захід, останні леги-лелеги Середнього Подніпров’я опинилися у Прибалтиці, де мешкали між прусами та тими ж таки литовцями. Взагалі-то «шлях на Північ» торувався із Середнього Придніпров’я віддавна. Досі майже всі зі школи знають і пам’ятають про знаменитий водний шлях «із варяг в грєкі» (Балтикою – Західною Двіною - системою притоків Західної Двіни – волоками – системою притоків Дніпра – Дніпром - Чорним Морем і далі на південь)…
Спільна доля трипільців, пелазгів, кіммеро-скіфів, праслов’ян-антів і венетів-слов’ян а також наших лелегів-лезгів Центральної й Південно-Східної Європи веде їх крізь історичні вири протягом багатьох десятків століть. Веде разом, сукупно. Не зважаючи на тимчасові протиріччя й різні назви та відмінні самоназви. Досі на карті цілої частини Євразійського континенту - Циркумпонтіди(Середземномор’я й Причорномор’я) знаходимо ми сліди лелегів-пелазгів, антів, венетів і їхніх нащадків-слов’ян-українців: Оран, Бліда і Беджал в Алжирі, Тріполі, Ель-Байда й Дерна в Лівії, Ес-Саллун у Єгипті, Сур(Тір) та Тріполі в Лівані, Ієрусалим в Ізраїлі, Венеція та Генуя в Італії, Женева у Швейцарії, Вена(Відень) в Австрії, півострів Пелопоннес у Греції, Антіохія та Анталія в Туреччині, Бранденбург(Браний Бор) біля Берліну( та й Берлін теж!), цілі держави Словенія та Словаччина. Спільноти праслов’янська та слов’янська існували, опираючись буревіям історії, раділи й сумували, іноді сварилися (не нами, а самим Гомером(!) описана докладно Троянська війна), боронилися від непроханих і набридливих зайд (згадаймо хоча б славну і переможну для всього слов’янства, зовсім недавню за часом Грюнвальдську битву!), вірували у спільних богів (лишень називаючи їх кожен по-своєму). Циркумпонтіда-Середземномор’я дійсно була для мешканців Придніпров’я та їхніх нащадків майже «домашнім» регіоном. На доказ цієї «домашності» можу лишень привести свідчення арабського автора «Таблиці земель»(арабською це звучить, як «Таквім-ал-булдан») Абу-л-Фіди, що жив й мандрував світом у ІХ-му столітті. Він пише, що руси в 843-844 роках пройшли зі сторони Чорного моря до берегів Андалусії й увірвалися по Гвадалквівіру в Ішбілію (так у арабів називалася в ті часи нинішня Севіль’я). Пише Абу-л-Фіда й про слов’ян тогочасних, Масуда й Серіба, що водили свої кораблі до узбережжя Африки та отаборившись там, починали звідти свої далекі морські походи. Й відбувалося це на початку Х-го століття…
Але повернімося до правічних легів-лелегів та їхніх родичів. Наприклад в «Ізначальній Сазі» (давньоскандинавському епосі, який був записаним тільки в Х-му столітті, а до того передавався з покоління в покоління співцями-скальдами у Скандинавії так само, як у свій час в Греції співалися ефорами «Іліада» та «Одисея») наших краян безпосередньо стосується згадка про скано-данську війну середини V-го століття. Начебто саме в наших землях, «в Легії» дани найняли для цієї війни військо, яке 150-ма насадами (а це з розрахунку по п’ядесят воїнів на одній насаді складає сім з половиною тисяч) по річках дійшло Балтики і вдало виступило проти сканів. Але, декілька місяців по тому, військо легів було блоковане флотом сканів поблизу острова Рюген і замість лютого бою скани запропонували цим праслов’янським найманцям більш вигідні умови найму. Ті, аби марно не витрачати сили у бою, пристали на сканську пропозицію і повернули списи та мечі проти своїх попередніх наймачів. Вже у союзі зі сканами, це військо вдало оперувало на території сучасної Фінляндії і поставило Данське королівство перед необхідністю укладання миру на умовах, диктованих переможцем. І назва острову Рюген-Руян закарбувала у собі присутність на ньому того війська, і у фінському епосі «Калевала» згадуються ті прийшлі вої під назвою «руотсі» (саме так, «руотсі», сучасні фіни називають зараз всіх мешканців Сканії-Швеції). Середньовічні германські хроністи згадують поставлене тими воїнами на Рюгені Дажбоже капище, в якому «…привратні стовпи у дворищі капища того були вирізьблені з суцільних липових колод у вигляді двох лелек, що здійняли дзьоби у привітанні».
Якщо вірити «Ізначальній Сазі» до кінця, то згадуване в ній праслов’янське військо осіло на землях, дарованих сканами у Прибалтиці, полюбившись з місцевими жінками. Так що цілком ймовірно, що не «варяги прийшли править руссю» в Х-му столітті (як твердив заангажований та проплачений Ярославовими спадкоємцями Нестор-літописець), а повернулися додому нащадки тих воїнів чи їхніх очільників, котрі залишили такий вікопомний слід у скандинавській історії середини першого тисячоліття нашої ери…
Саме цей птах був божеством-тотемом племені легів-лелегів.
Могутній і добрий, але настільки сильний,
що у відкритому бою з ним остерігались стикатися навіть степові орли…
Остання літописна згадка про легів-лелегів зустрічається у хроніках Тевтонського та Лівонського лицарських орденів. Описано було хроністами орденськими про легів-лелегів у цих пам’ятках, що були вони «…високими та статурними, співочими й люб’язними до гостей, вдатними рибалками і бортниками, справними мисливцями, умілими гончарями і щасливими батьками у багатодітності своїй. Не давали вони нікому поневолити або підкорити себе. Їх вельми багато було у краї цім, і були вони дуже витривалі, легко переносили і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і убозтво. До тих, хто приходив до них і користувався гостинністю, вони ставилися лагідно і по-дружньому, привітно зустрічали їх і проводжали потім, охороняючи тих, хто потребував захисту. Племінним тотемом і легендарним покровителем багаточисельного племені цього вважався Лелека-Бусол, або, як вони його називали – «Божий Птах». Хто з них шкоду завдавав цьому птахові – ізгоєм ставав у племені своєму, а хто привічав птаха цього на домі своїм – той благословен був родом у нащадках своїх і хвалу мав від одноплемінників. Йдучи на битву, цокотіли вони кожен двома сухими вербовими дощечками або мечем чи коротким списом із довгим лезом по дошках дерев’яних, обтягнутих турячою шкірою і окованих, щитів, відтворюючи цим цокотіння Божого Птаха свого напровесні, коли обіймає його любовний шал. Адже битва була для них, для легів тобто – як весільний танок для Лелеки…»
У другій половині ХІІ-го століття, коли невдача спіткала вже три Хрестових походи в Палестину і Сирію й у зіткненнях з волелюбними арабами Європейська експансія на Південний Схід захлинулася, войовничі Тевтонський та Лівонський лицарські ордени одержали Папське благословення «розповсюдити Віру Христову на Північний Схід». Окрім того, німецькі лицарські ордени заручилися також і підтримкою тогочасного Полоцького князя, діставши від нього право на місіонерські акції в Прибалтиці. Ордени ці «вогнем і мечем» намагалися охрестити й, певна річ, «онімечити-європеїзувати», навернувши до католицизму, прибалтійських слов’ян. З лужицькими сербами, земголою, жмуддю, мазовшанами та прусами це їм вдалося.
…Більше вісімдесяти років тривала війна на винищення. Записи орденських хроністів, прикрашені мініатюрами, оповідають і про підступні знищення лицарями цілих поселень, і про виснажливі облоги ними укріплених містечок, і про знищення орденських загонів із засад по лісах. Все було. Останні леги-лелеги, відмовившись від орденського католицького Хрещення, не зрадили прадідних богів і були винищені тевтонами-хрестоносцями всі до одного, заразом із родами своїма. До того ж після зради (змови із поляками та тевтонами), по відношенню до усього прибалтійського слов’янства, яку здійснив полоцький князь, вже на початку ХІІІ-го століття Київська Русь не мала на Північному Заході жодного впливу. А з 1231-го ж року Прибалтика остаточно перестає сплачувати данину Русі…
То що ж це за Боги такі були, заради яких й загинути не прикро? Ясні й зрозумілі Боги праслов’янського та слов’янського пантеонів, що уособлювали у собі стихії і сили природи, суспільні відносини, чесноти і моральні цінності. Виступали вони майже завжди парами, демонструючи баланс чоловічого й жіночого першопочатків у тогочасному світосприйнятті, темної та світлої сторін життя, своєрідні «янь» та «інь». Втіленням їхнім був весь оточуючий наших предків світ, всі стихії нашого буття. Сонце і зорі, вітер і твердь земна, любов і ненависть, вогонь і вода. Приміром, походження назви річки Дніпро історики та етнографи пов’язують з ім’ям богині слов’янського пантеону - Дани. Як відомо, це було ім’я богині втіленої води. Згідно студій, на превеликий жаль вже пішовшого від нас, Володимира Знойка, перша частина імені – «да» - означає «вода», а друга – «на» - відповідно: «неня», «мати». Отже, «Дана» звучить як «Мати-вода», та, живлюща волога, що дає життя. Досить легко в такому трактуванні просліджується змістовний ряд від прадавнього до сучасного звучання назви: «Данапр-Днєпр-Дніпро» Корінь «-дн-« (з випадінням «а») проходить протягом всього ланцюжка. Можливо таким же чином з’явились назви: Дан - Дон, Данець(зменшувальний суфікс -ець-) - Донець Сіверський, Данай - Дунай, Даністр - Дністер. Що ж до назв Дніпро та Дністер, як і деяких інших, то це складані з двох імен Богів назви. Так, вчений А.О. Біленький виводить назву річки від скіфського Дана- (річка) та -Іпр (глибокий). Хоча можливо і Дана («вода-мати») та Прія («Богиня доброти, приязні»). Проте більш ймовірно: Дана і Перун - Бог небесного вогню-блискавки. . Дана - Пр... Дніпр. …Й досі блискавку у нас «перуном» називають. А ще так звуть кварцитові конкреції, що утворюються у піску після влучання блискавки, або незгорілі в атмосфері залишки метеоритів, що потрапили в прибережні піски. Знаходять подібні покручені включення(інклюзії-сілікати) й на суцільно піщаному острові Лиса Гора, що навпроти Ржищева, попід лівим берегом. Але прозивають у нас найдене там не «перунами», а й «чортовими пальцями» або «відьминими пальцями»…
Остання ж цікавинка та інформація для патріотичних роздумів, котру запропоную тобі, читачу, це назва протоки, яка з’єднує море Мармурове із Середземним: Дарданелли. «Дар Дани еллінам»… Цікаво, чи не так? І ще більшу цікавість викликає підмічена чеськими антропологами у минулому столітті повна тотожність трипільської кераміки з керамічними виробами індіанців пуебло півострова Флоріда у США та ацтеків півострова Юкатан в Мексиці. Перші та другі будували й будують свої «общинні» доми з виробленої, обпаленої глини і в урочисті дні прикрашають себе головними уборами з чорним та білим пір’ям, наслідуючи міфічного птаха-покровителя предків…
Ну, й одна ще (як то кажуть – «контрольний постріл») невеличка цитатка з «Подорожі на Кон-Тікі» всесвітньовідомого Тура Хеєрдала: «…Аборигени більшості островів Полінезії, маорі, богиню води називають Тана, а бога суші, землі – Ора. Вони споживають у переважній більшості урочистих свят різноманітно приготовану свинину. І в міфах про своє походження розповідають, що «…в землях їхніх пращурів півроку страшенний холод, коли чорно-білий птах не літає й земля вкрита океанською піною (снігом?)». Білий птах з чорною відмітиною. Лелека…
…Всі ми чули про слов’янських Лада і Ладу, Лелю й Полеля, про Рода і Рожаниць. Саме виходячи з цього можна припустити, що «Ржищів» - «Ржищев» - «Ржище» - «Рожище» - «Роджище» - це «місце роду Легів-Лелегів». Не дарма ж у часи Київської Руси в тих місцях, які нині прозивають Канівщина (а це всього лише один піший день від Ржищева), височіла князівська фортеця, котра завжди вважалася родовим спадком київських князів, з подібною (тільки чоловічою) назвою: «Родень»! І нинішній Канів красується саме у тих місцях, де стояли на дніпрових кручах городні і заборола князівського спадкового гнізда. Й по яких би усюдах леговичів-русичів не носило, завжди вони пам’ятатимуть – де їхня материзна, де Рожаниці розгортали рушники Долі їхньої, де першопочаток Роду їхнього!..
На вітрами битім, старім перехресті
З Півночі на Південь, з Заходу на Схід,
Наче та калина в вишиванках чистих,
Виросла країна та її нарід…
І персидські вої, варяги і греки,
Турки і татари, половці, литва –
Землю цю топтали «люди-чєловєкі», -
Й різні комісари…
А вона – жива!
Та і буде жити, хоч вітрами бита,
Бо без перехрестів – не бува доріг,
Тільки б не забули її милі діти
Стежечку вузеньку й материн поріг…
О.Предаченко
