По тихому фарватеру печалі
Пливе обличчя осені руде.
Д. Лазуткін
Надпитий серпень гріється в долоні,
гілки ламають стиглі врожаї.
Сюрчить маестро в ночі териконні
сонати позатрампові свої.
І так незле, так вправно й гонорово,
що й завмирає слово спроквола.
Гріх скиглити, коли такі умови,
коли така «пиятика» пішла.
І все таке безглузде і мізерне,
така неоковирна дичина…
На цій війні нехай ми будем – зерна,
коли таки судилася війна.
Нехай нас пишуть книги і спокути,
бо не до маскараду, вже як є.
І хоч на хвильку – виведе між люди
прострелене невігластво твоє.
Як кишенькові ж літо витрачали,
бо тринькати загальне – то святе…
По тихому фарватеру печалі
пливе обличчя осені руде.
de profundis
цигарка на спокій хвилина на відчай
і знову з абзацу і вкотре до дна
і пустка як всесвіт і червень як слідчий
і рима кульгава та й та підсадна
дерева гортають листки протоколу
нещиру молитву ковтає пітьма
і всоте спочатку і вперто по колу
та знати напевно що все недарма
тепер це і є твої альфа й омега
хай куриться шлях як брехня по селу
докупи зібратись конструктором лего
щоб сумніви лють підіймала на глум
запеклі супутники сходять з орбіти
вакцинами віри під шкіру земну
і літо безжальними линвами шите
стікає за комір розрадою сну
…і стихло наче й не було
сирени вибуху та крику
буденно позіхало зло
рипіли скрєпні черевики
світ білозубо співчував
і традиційно словоблудив
була неспалена москва
осик не прикрашали юди
були й зникали вороги
не зволікай – давай небитих
і божеволіли боги
від молитов несамовитих
бо мало волі козаку
і вічний смуток серце крає
щоб потім як на перекур
з посадки вирватись до раю
у літа був переліміт
бо каже «більше не вивозю»
дзвенів у склянці ранку лід –
до горла підступала осінь…
Всі фестивалі: