|
Всі фестивалі:
|
Владзьо Бо
Гість "рашиського підвалу"
Він був роздягнутий...
Геть хворий,
Ховаючи у шкірі зубожілій,
Що має блідий колір,
Своє скалічене нутро,
Яке немов світиться від болю.
Неначе свіже полотно,
Написане з людських кісток,
Що спалені у попіл
Та з кров'ю перетворені в багно,
Що все вкривало його тіло,
Яке тремтить і ледве диха.
Земля трима його коліна,
Мотузка й руки зв'язані, на лихо.
Лиш очі вже благають вбить,
Хоча він дивиться й мовчить...
Хвилини болю йшли в години,
І крики змінювались на сміх,
І знову ноги його сині
Темніли каменем як сніг.
Повне небо у думках
Зав'язані ті очі бачать
В підвальних стінах і жахах,
Поки у клубах чорти скачуть...
Коли ти молишся на рідній,
І як почують - знову б'ють.
Він зрікся молитись геть віднині,
Бо Бог не зміг його почуть...
Сині ребра, сиві скроні,
Зломані кістки, де кожен подих - кара,
Ледь схожий на людину зовні
Цей гість "рашиського підвалу",
Де стогін йде у тишу,
А тиша у вічність - і що тепер?
Водночас живий та вмер...
Спираючись об стіни сірі,
Ледь встоїть в плотій тій душа,
А вдома плачуть рідні -
Його по списках вже в живих нема...
Немає бажань й немає нічого...
Немає мене й немає нікого...
Ще трохи - і зникнуть останні слова...
І кожної миті зникають - йдуть вгору
душі людей, що лишають тіла.
Серед яких є знайомі обличчя -
ще вчора всміхались повні життя.
А зараз ... Пряме тому протиріччя -
їх просто не стало, й лишився лиш я?
То тяжко, ви б знали, як бути останнім...
Останнім, у кому ще досі жива,
забита ногами не першим, а крайнім...
Щоб бачити смерті відверті жнива...
Думалось - марю... Це ж люди- не звірі!
Але рахували на три - і сіяли смерть:
в підвалах, садках, у людській квартирі,
в дитячій кімнаті, де немає стіни.
А вікна у землю внизу, але відкриті,
руїна не зломлених, де ще ходять сни.
Де в небо шли діти напів сонними
й позаду від болю здіймались батьки.
Останні слова, останні думки...
Зникає свідомість й пітьма...
І голоса, що пішли в нікуди -
їх мова по трохи згаса...
Немилість...
Чи впав, чи вмер -
одне багно для всіх тепер!
Не зразу з Богом привітавсь,
то ще тонеш, доки сплива час...
Де заздрять тим, хто вже віддавсь
землі, де тлінних тіл неначе бруду -
приймає всіх як матір, ні одного не мина
спочивших на її грудях.
Наче рідного прийма!
Де Бог забув, що ми є люди
і, відвернувшись, знову й знов
від криків болю, мить - і трупи,
а ми від страху молимося.
Й кров
вже не зрозуміло де чия,
І чи болить... Хто терпить
чи вже не мучить....
Хтось пита, чи живий я,
а інші вже мовчать укотре.
І знов вбиває тишина,
бо поки біль холодний й гострий
кричить, то ще людина та жива!
Змирившись з долею і часом,
ногами змішуючи кров з багном,
очі завмирали й гасли
останнім й незрозумілим сном...
Понівечені, вивернуті на зовні,
розсіяні серед землі кістки
й шматки людської плоті,
що годину тому були твої брати
по крові й болі за країну,
по зброї і волі на віки.
Знайшли себе в однім окопі
в обіймах рідної землі.
Я би моливсь, та ніхто не почує -
Тут люди грають в богів.
Мене вже давно те не лікує,
Ця казка на тисячу снів...
Тут білий лиш попіл,
Що падає з неба
Наче тисячі зломлених крил...
Питання одне, Боже, до тебе -
Чи так ти задумав й хотів?
Жерці - віщуни біснують на втомі
Тисячі зморених тіл,
Де душі вмерлих взлітають як попіл,
Попіл з тисячі зломлених крил...
Судили нас за волю,
Вбивали й катували.
Писали іншу долю,
Лякали та й вбивали.
Без честі, без жалю
Старого і дитину.
Кому усю сім'ю
Чи без батька всю родину.
Коли говорить зброя,
Коли зникають рідні,
Й немає сліз від горя -
Всі вилилися, бідні.
Сьогодні вже не стало
Багато тих з, ким знався -
Це пекло кращих вкрало,
Тих, хто не злякався.
А я давно не той...
Шкода, що з голими руками,
Але змішав з золою
Все, що так цінував роками.
Віддав би останнє
Віддав і не думав
Щоб на світанні
Втік ворог й вертатись не думав
|
|
