м. Обухів, Київська обл.
***
Чужі міста, чужі вокзали,
Чужих колес по рельсах лязґ…
І місяць втрат… і місяць слави…
І місяць бою і вогня…
Тримають небо як Атланти
Герої в касках і святі,
І розкриваються таланти
Супротиву у лиходні.
Гуртовні зла і сили волі
Народжують нове життя,
В протистоянні, у двобої
Від вибухів тремтить земля.
Криваві ріки не забудуть,
І не пробачить сліз весна,
А бомбосховища відчують,
Яка в дитячих снах війна.
Напередодні перемоги
Рука міцніша, важчий крок…
Чужі слова, чужі перони…
До рідних стін, і в серці Бог…
***
Якою я тебе згадаю, Україно?
У снах прозорих і непрозорій мглі.
Які ж то нелюди в містах твоїх ходили
І знищували все, та стерти не змогли.
Якою я тебе побачу, Україно?
Зсивілим сумом на блідій землі.
І як віддати всі можливі сили,
Щоб відродити, що не вберегли…
Якою, моя мила Україно,
Мене зустрінеш в пеклі перехресть?
Тебе в крові морили і топили
За віру, гідність, людяність і честь.
Якою радістю пригорнеш, Україно,
Відборонивших сонце і зірки?
Яких героїв ти нагородила
Тим, що вони тобі дочки й сини
Якою, моя вільна Україна,
Тебе побачать сотні дітлахів?
Які в куточках світу розносили
Твої легенди, казки і вірші.
Як ми з тобою, моя Україно,
Побачимось в мовчанні теплих сліз?
Нас доля ненадовго розлучила,
Не спакувавши потягу валіз.
Ти відчуваєш, рідна Україна?
Планета вдягнена в твої кольори,
І дивляться хмаринами із неба
Безсмертні душі, страчені в війні.
Назавжди, моя горда, Україна,
Я в серці залишу той біль,
Щоб пам’ятати як любити вміла,
Коли любов руйнують звідусіль …
***
Я навстіж, наскрізь, по клітинах,
До крику, сліз, до хріпоти,
Мов плаче в відчаї дитина,
Себе шукаю - не знайти…
І обертаюсь у надіях,
Розгублені стоять міста,
Ярію, вірю і не вірю –
Не той тут світ, і я не та…
Мені здавалось я існую,
А виявилось тільки снюсь…
Я квіти білі поміж зброї –
Сама по собі відроджусь.
Я підіймаюсь десь на сході,
З колін, з середини, з вогню.
Тремтять думки, тремтять долоні –
Я на поверхнях слів стою.
Я витримаю навіть більше,
І з вітром світом рознесу
Своє зерно, свої клітини –
Повстати час у день зі сну…
***
Туди птахи… птахи не долітають,
І не бринять вогні, запалених свічок,
Не квітне там любов, і весни не співають,
В похованих містах, скалічених турбот.
Вони стікають кров’ю, розтрощені, в пожежах,
Вони кричать від жаху, знесилено мовчать,
І знищені у щент, вони стоять, як вежа.
Вони не хочуть жити, не хочуть і вмирать…
Зґвалтовані безчинством і змучені потворно,
Дресованою люттю роками тренувань,
Вони ж для себе знали, що більш ніколи знову…
Вони ж у мир тікали… від звірских катувань.
Та ворог все шукає безглуздих самостверджень,
Не може поважати нескореності душ,
І підміняє суть істотних спостережень,
В агонії палає помститися чимдуж.
Він в помсті захлинеться, за відсіч, у позорі,
І на заваді стануть титанами міста,
І українські знову зійдуть на небо зорі,
І сонцем українським зігріється земля.
Повернеться надія, молитви залунають,
Сльозами оросяться встановлені хрести,
І рознесуть птахи, нехай весь світ це знає,
Що звільнені, що сильні, що любимо, що ми…
Всі фестивалі: