Козаровичі

Козаровичі  — село у Вишгородському районі Київської області України. Розташоване над річкою Ірпінь біля Київського водосховища.

Історія

Щодо походження назви «Козаровичі» немає достовірних відомостей. Можливо, вона походить від назви древнього племені хозар.

На старовинних картах Речі Посполитої кінця XVI-го — початку XVII-го століття село також позначалося як «Козажиче» ( пол. Kozarzycze ).

Відповідно до книги Лаврентія Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії» ( 1864 ), про початок і заснування села не збереглося жодних переказів у місцевих мешканців.

Перші згадки про село датуються XV століттям. Козаровичі у другій половині XV століття були «землею господарською» або «королівською», і складали упосадження Київського замку і київських воєвод.

У складі Королівства Польського і Речі Посполитої (до 1795)

1511 -го року Великий Князь Литовський і Король Польщі Сигізмунд І королівським привілеєм надав Козаровичі Яцку Єльцю разом із землями над річкою Тетерів:

...з усіма людьми, з данинами медовими і грошовими, з землями пахотними, з ловами звіриними, з річками і з правом розширення, прибавлення і осадження людей; також зі звільненням цієї землі від служб осочницьких.

Яцко Єльц передає село своєму синові Федору, який у 1532 -му продає Козаровичі київському воєводі Андрію Немировичу. Той, у свою чергу, у 1536 -му продає їх Івану Горностаю, підскарбію Великого князівства Литовського, але за умови, що пожиттєве «тримання» залишається за воєводою.

У 1540 -му король Сигізмунд І пише грамоту до «мужів козаровицьких», аби вони були послушні саме Горностаю. Іван Горностай постарався збільшити кількість мешканців села, запрошуючи нових поселенців.

У 1551 -му році Іван Горностай передав половину Козаровичів старшому сину Івану, а другу половину — своєму брату Оникію Горностаю , маршалку господарському.

Іван Іванович Горностай помер бездітним, і Козаровичі перейшли у власність до його брата Гаврили Горностая . По смерті останнього у 1587 -му році власником села став його син Ієронім. Відомо, що Гаврило Горностай і його нащадки були кальвіністами за віровизнанням.

Він у 1594 -му році призначив Козаровичі на довічне тримання своїй дружині Беаті.

У 1605 -му році Беата Горностай (у 2-му шлюбі Порицька) відступила довічне тримання своєму синові від першого шлюбу Самійлу Горностаю. Самійло Горностай заснував кальвіністську громаду (збір) у Козаровичах.

Самійло Горностай помер у Москві у 1618 -му, залишивши по собі трьох малолітніх дітей; дружина його Теофіла з Горайських стала опікункою і адміністраторкою їх власності.

По смерті сина Михайла у 1637 -му році, дві доньки Самійла Горностая Елизавета (заміжня за Андрієм Кристофом Дрогойовським ) і Анна (заміжня за Рафалом Лещинським ) розділили власність. У результаті поділу, Елизавета Дрогойовська отримала у спадок Козаровичі, Глібівку , Туровицю, Ясногородку , Сухолуччя і Добрятин , а також двір у Києві і площу у Київському замку . Анна Лещинська успадкувала Горностайпіль і Бородянку . По її смерті, її чоловік Рафал Лещинський продав половину Горностайполя і ключ бородянський своєму шурину Андрію Дрогойовському. Таким чином останній став власником колись Горностаєвої власності — козаровицького, бородянського і горностайпільського ключів .

Елизавета Дрогойовська мала одного сина Самійла Дрогойовського. По смерті свого чоловіка вона вийшла вдруге заміж за Миколу Абрамовича, воєводу Мстиславського, пізніше Троцького . Відомо, що у 1640 —1660-х роках Козаровичі знаходились у користуванні Олександри Ободенської та її сина Костянтина Леона Ободенського: Елизавета Дрогойовська —Абрамович позичила у Олександри Ободенської «20 тисяч польською монетою і 2 тисячі і 200 золотих», а в заклад віддала Козаровичі, містечко Хелмин, села Глібівку і Литвинівку .

Абрамович помер приблизно у 1651-му, а незабаром потому і дружина його зійшла зі світу. Було це вже за часів Хмельниччини , і Козаровичі потрапили під владу козаків.

У 1660 -му році Козаровичі разом з іншими сусідніми селами були даровані царем Олексієм Михайловичем Межигірському монастирю

Цим же роком датується інвентар села Козаровичі, складений Костянтином Ободенським. Село мало 60 волок , з кожної волоки виплачувались:

Таким чином, щорічні доходи від села становили 3 500 злотих. Селяни мусили відпрацьовувати панщину два дні на тиждень, як влітку, так і взимку. Крім цього, з кожної волоки — ще по три курки, одному каплуну . Село повинно було щороку надати 16 возів чиншевих дров.

Самійло Дрогойовський після закінчення козацьких воєн намагався повернути свою власність і тому розпочав судовий процес з Межигірським монастирем, який виграв у 1671 -му році, повернувши собі спадкове право на Козаровичі, Горностайпіль і Бородянку. Він помер близько 1678 -го року, перед самою смертю перейшовши на католицизм. Кальвіністський збір у Козаровичах поступово занепав і зник без підтримки світського патрона. Маєтки Самійла Дрогойовського перейшли його єдиній доньці Іоанні Катажині. Проте, вона стала черницею Св. Домініка у Львові і у 1681 -му році переписала все своє майно Андрію Дрогойовському.

По смерті останнього, його власність була розділена між Станіславом і Адамом Харленськими , Колаковським, Змієвськими та іншими. Вони, однак, згодом продали Козаровичі Станіславу Антонію Щуці , реферандару , пізніше підскарбію Великого князівства Литовського, католику за віровизнанням.

Станіслав Антоній Щука помер у 1710 -му році, і його вдова Констанція Марія (у дівоцтві Потоцька ) на підставі довічного тримання управляла Козаровичами. При ній, у 1720 -му році, була збудована дерев'яна Покровська церква.

У 1731 -му Констанція Марія Щука віддала українську маєтність своїй доньці Вікторії (у 1-му шлюбі за Яном Станіславом Контським ). Її єдина донька Маріанна успадкувала по смерті матері Козаровичі, Горностайпіль, Бородянку, а також Радинь у Люблінському воєводстві .

Маріанна вийшла заміж у 1741 -му році за Евстахія Потоцького , генерала артилерії в. кн. лит. і старости тлумацького , і таким чином внесла свою власність у дім Потоцьких . Подружжя мало шістьох дітей. По смерті батьків власність була розділена між усіма, і Каетан Потоцький успадкував ключ козаровицький (Козаровичі, Глібівка і Ясногородка), горностайпільський і бородянський.

Від Каетана Потоцького у 1783 -му Козаровичі купив Йосип Кучинський, староста ядовський .

У 1783 -му році у селі мешкало 433 особи у 77 дворах. Землі нараховувалось 12675 десятин і трималося до 2000 шпанських (іспанських) овець.

У складі Російської імперії (1795–1917)

Від Каетана Потоцького вже після поділу Польщі купив село разом з Глібівкою і Ясногородкою Йосип Мошковський (Józef Morzkowski), суддя гродський дорогицький і презес київського головного суду. За нього, у 1803 -му році, у Козаровичах була освячена римо-католицька каплиця.

Йосип Мошковський відступив ці три села своєму брату Франциску Мошковському, який, у свою чергу, передав село своїй доньці Іоанні, дружині Теодора Михайла Бобр-Пьотровицького, статського радника і маршалка волинської губернії.

Далі Козаровичі перейшли до їх доньки Людвіки, що була дружиною Морица Потоцького.

На 1860-ті роки населення Козаровичів збільшилося удвічі і становило 910 осіб: 903 православних і 7 римських католиків (або 7 чол. шляхти, за Руліковським).

Відповідно до даних перепису населення Російської імперії 1897-го року , у Козаровичах мешкало 1662 особи, з них 815 чоловіків і 847 жінок. У селі проживало 1625 православних осіб.

На 1 січня 1900 -го у Козаровичах було 382 двори і проживало 1670 осіб, з них 823 чоловіків і 847 жінок. Землі — 4675,25 десятин, з них 3512 десятин (75%) належало поміщику, 36 десятин (1%) — церкві, 1127,25 десятин (24%) — селянам.

Головне заняття мешканців — хліборобство , однак деякі з селян відправлялися на заробітки до Києва. Станом на 1900 рік село належало Вірі Петрівні Гамалій-Поповій. У селі на той час була одна православна церква, одна каплиця, одна церковно-приходська школа, 5 водяних млинів, одна кузня, один цегельний завод, що належав власниці маєтку, і один громадський запасний хлібний магазин, в якому на 1-ше січня 1900 року було на особу хліба: озимого — 416 чвертей та ярого — 210 чвертей. З оброчних статей була громадська запасна земля, що приносила доходу на рік до 50 руб.

У 1901 – 1903 -их роках у Козаровичах будувався новий, кам'яний, храм Покрова Пресвятої Богородиці на заміну старої дерев'яної церкви, збудованої ще у 1720 -му. Проект нової церкви розробив архітектор Микола Горденін . 28 липня 1903 -го новий храм освятив Флавіан, Митрополит Київський і Галицький . Будівництво церкви фінансувалося власниками козаровицького маєтку Вірою Петрівною Гамалій-Поповою та її чоловіком підполковаником гвардії Георгієм Івановичем Поповим. Цю церкву зруйнували у 1935 -му: її розібрали і з цегли побудували двоповерхову школу, бита ж цегла пішла на будівництво дороги до Димера .

У 1908-му році у селі створене споживче товариство .

Мешканці села були призвані до Російської армії під час Першої світової війни. У «Именной список №1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам» містяться відомості про Лукашенко Луку Дем'яновича, який загинув 24 березня 1915 року.

У складі УРСР (1921–1991)

У 1922-му році у селі за ініціативи Сільськогосподарського наукового комітету України створено «Козаровицьку дослідно-меліоративну лукову станцію».

З 1925-го року станцією керував Олексій Степанович Шкабара, завідуач кафедри луківництва Київського меліоративного інституту . У 1933-му році він був заарештований у сфабрикованій справі шкідників-агрономів, що ніби-то були винуваті у голоді в Україні у 1932-33-му роках. Після відбування ув'язнення та заслання він повернувся до України та оселився у Козаровичах. Олексій Шкабара був багаторічним незмінним завідувачем станції, де проводив агротехнічну роботу, аж до її закриття у 1960-х роках, коли було створене Київське водосховище.

Завдяки брошурам, виданим станцією, збереглися географічні назви місцевостей, що зараз затоплені, як-то:

За даними єдиного сільськогосподарського податку відомо, що у Козаровичах у 1925-му році проживало 2440 осіб у 592 господарствах.

В той же час, за попередніми підсумками перепису населення СРСР 1926-го року , структура населення Козарович (разом з хутором Радянським) була такою:

У 1929 -му селяни Козаровичів вступили у артіль «Червоний партизан» на чолі з Тихоном Горголем. Оскільки у неї не було інвентарю, то комітет незаможних селян зайнявся зборами плугів, борін, возів, коней і волів. Спершу в артіль об'єдналися лише 32 господарства, а вже перед війною у колгоспі було 680 господарств, 200 коней, 270 корів, свиноферма і птахоферма. З 1959 -го колгосп реорганізовано і перейменовано у овочево-молочний радгосп «Козаровицький».

У 1933 -му у селі на кошти колгоспу за ініціативи його голови відкрито притулок (патронат) для 80 дітей-сиріт, котрі, як правило, ставали такими в результаті голодомору . Того ж року у селі відкрита колгоспна їдальня, яка і врятувала багатьох козаровичан від голоду. Наприкінці 1933 -го Тихона Горголя, незгодного з методами колективізації, виключено з партії.

У 1938 -му (або 1937-му, за іншими даними) репресовано близько 10 козаровичан і глібівчан, першим з яких заарештований Тихон Горголь. У базі даних про репресованих та похованих у Биківні , місці поховання страчених і закатованих в Київському НКВС, міститься одна особа з Козарович: Романенко Петро Леонтійович, 1911 р. н., розстріляний у серпні 1937-го року.

У часи т. зв. «хрущовської відлиги» репресовані козаровичани були реабілітовані. Текст однієї з довідок, що надійшли до Козаровицької сільради у 1956-му:

У перші дні німецько-радянської війни на фронт було призвано 298 козаровичан, з яких 235 загинули. З 11 липня 1941 -го село окуповане німецькою армією. Всього до Німеччини з села вивезли 467 чоловік, з яких 123 не повернулися. У (неповній) базі військовополонених — уродженців України міститься 18 імен уродженців Козаровичів, що потрапили до полону під час німецько-радянської війни.

Будівля Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції, 1950-ті роки

4 листопада 1943 -го року село було звільнене від німецьких загарбників. У селі залишилося лише 86 хат (з 680, що були до війни).

Риття каналу вручну у заплаві Ірпеня під час будівництва Ірпінської меліоративної системи, 1947 рік. Невідомо, чи зображена місцевість знаходиться беспосередньо біля Козаровичів, однак фотографія добре ілюструє роботи, що проводились близ села

У 1947 -му році почалося будівництво Ірпінської осушувально-зволожувальної системи у заплаві Ірпеня та її приток. Роботи проводилися в тому числі поблизу Козаровичів. Будівництво завершилося у 1954 -му році. Так зване Ірпінське болото поблизу села була каналізоване та осушене. Зберігся такий його опис 1848 -го року:

У селі кіностудією ім. О. Довженка знімався художній фільм «Гроза над полями» (1958).

У 1960-х було утворено Київське водосховище при спорудженні Київської ГЕС . Більша частина села затоплена: від старого села залишилася одна вулиця (тепер Першотравнева). Близько 1300 дворів козаровичан були перенесені і наново збудовані на незатоплюваній території. Знесена частина будівель радгоспу та інших державних установ (школа, медпункт тощо). Затоплено фруктові сади, ягідники, орна земля, луки Ірпінської заплави.

Населення села за результатами перепису 1989 року становило 2189 осіб, з них 45,18% чоловіків і 54,82% жінок.

У складі незалежної України (з 1991)

Про село у 2008—2010-х роках відзнято документальний фільм «І бусли прилетять у Козаровичі» каналом УТР для програми «Кінолітопис епохи».

Населення

Демографія

Населення села за переписом 2001 року становило 1804 осіб.

Пам'ятки

Козаровицька дамба

На місці впадіння р. Ірпінь у Київське водосховище знаходиться Козаровицька дамба , збудована у 1965 р. Довжина дамби складає 1,4 км. В її тілі знаходиться Ірпінська насосна станція , що здатна перекачувати 60,4 м 3/с. Дамба захищає село та заплаву р. Ірпінь від підтоплення.

Рух транспорту через дамбу заборонений через її аварійний стан.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Вышгородский район

Киевская область

Марши, походы

Музей миротворчества он-лайн