Обу́хів  — місто обласного значення у Київській області , адміністративний центр Обухівського району . Розташоване у долині річки Кобрін на відстані 45 км від міста Києва.

До складу Обухівської міської ради входять два населені пункти: село Таценки і село Ленди . Чисельність населення — 33 322 осіб (2016). Загальна площа становить 2 419 га.

Історія

Стародавній час

Навколо Обухова знайдено поселення Трипільської археологічної культури ( II — III тисячоліття до н. е.), скіфського часу, зарубинецької та черняхівської культур , давньоруські поселення ( XI — XIII століття); виявлено срібні і бронзові монети II — V століття до н. е. з Греції, Риму, Візантії, скарб ювелірних речей ( XI — XIII століття). Загалом на початку ХХ століття в Обухівському довкіллі знайшли 28 курганів.

Литовсько-польське панування

Поселення Лукавиця (нинішній Обухів) вперше згадується в історичних документах XIV століття ( 1362 рік). Літочислення Обухова ведеться з часу вступу на княжий престіл першого київського князя з династії Гедиміновичів — Володимира Ольгердовича ( 1362 – 1395), якого призначив княжити його батько — Великий князь Литовський Ольгерд , що напередодні приєднав українські землі до Великого князівства Литовського, відвоювавши їх у Золотої Орди.

Першим відомим володарем даровизни Лукавиці (земель у басейні річки Красної, між річками Стугною і Гороховаткою) був воєвода литовського князя Свидригайла — брацлавський староста пан Станко (Станіслав) Ганкович Юрша (Юршевич). Після смерті Станіслава Юрші Лукавиця перейшла у спадок його синові — володимирському наміснику Іванові (Іванкові). 1471 року великий князь Литовський Казимир підтверджує право на володіння Лукавицею Івашка Юршича. Oскільки Івашко не мав синів, то власником його маєтків стала його сестра Юршанка, що вийшла заміж за волинського православного шляхтича, кухмістра Олехна (Олексія) Монвида- Дорогостайського, який зробився таким чином володарем Лукавиці.

В 1482 році орда кримського хана Менглі-Гірея спустошила цю місцевість, яка довго залишалася майже незалюдненою. Олехно Монвид-Дорогостайський мав одного сина — мечника Миколу. В Миколи було чотири сини: Микола, Станіслав, Петро та Ян (Іван). По смерті батька Миколи Дорогостайського 14 липня 1550 року відбувся розподіл маєтків між синами. В результаті Кухмістрівщина (Лукавиця) дісталася найменшому Яну. За життя Яна Дорогостайського на річці Лукавиця був лише хутір , де проживав один селянин Обух: «за живота пана Яна Дорогостайського тые добра были пусты, только тут один мужик мешкал Обух, от которого за часом названо маетность над Лукавицею Обухов и Обуховщизия». Так, від імені Обуха, місцевість, яка до татарського згону називалася Лукавицею, отримала назву Обухів. Ян Дорогостайський володів Лукавицею 15 років і помер, залишивши одного спадкоємця, малолітнього сина Павла. Опікуном Павла був призначений його дядько Петро Миколайович Дорогостайський, що згодом відправляє Павла навчатися за кордон, а після цього продає (хоча й не мав на це права) у 1588 році Лукавицю білоцерківському старості Янушу Острозькому за 300 кіп литовських грошей. Також відомо, що в свою чергу Януш Острозький у поселенні Лукавиця поставив управителем козака Обуха. Крім цього, Острозький заснував села Великий Обухів і Малий Обухів та містечко Новий Обухів. Після повернення з навчання з-за кордону, Павло Дорогостайський вступає у судову боротьбу з Янушем Острозьким за право володіти Обухівщиною. В результаті у листопаді 1598 року Павло через суд повертає свої законні землі.

Після смерті Павла Дорогостайського Обухівщиною оволоділа його єдина дочка Олена (Гелена). Вона вийшла заміж за белзького каштеляна Анджея Фірлея, якому дістався «Обухівський ключ» — Обухів, Германівка, Перегонівка, Василів, Деремезна.

Після Люблінської унії посилилося соціальне й національне гноблення населення феодалами. Місцеві жителі брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні 1591 – 1593 років під проводом Криштофа Косинського. Тоді вони спалили фільварк дідича Обухова — белзького каштеляна Анджея Фірлея. Коли у травні 1596 року через Обухів проходили повстанці на чолі з Северином Наливайком, з ними пішла й частина жителів Обухова.

В січні 1630 року маєток Фірлеїв в Обухові був розгромлений козаками-«випищиками» та повсталими селянами Трипільського староства.

У А. Фірлея та дружини не було дітей, тому маєток перейшов до Фірлеєвої сестри Анни — дружини воєводи парнавського та венденського, графа Казімежа (Йоахіма) Тарновського гербу Леліва.

Гетьманщина

В роки визвольної війни 1648–1654 років Обухів у 1649 році став сотенним містечком (сотник Яцько Красовський). Сотня ввійшла до Київського полку (полковник Антін Жданович ). Основна маса населення Обухова «покозачилась». В 1651 році його пограбували й зруйнували татари, а людність забрали в полон. Однак містечко швидко відбудувалося. На початку 1654 року жителі Обухова присягли на вірність Російській державі. 1656 року Богдан Хмельницький зробив Обухів ранговим помістям і в цьому ж році цар Олексій Михайлович віддав цю місцевість у володіння київському полковнику Жданову.

Під час громадянської війни Руїни Обухів був перетворений у пустку. 1662 року його залишили його власники Тарновські. За договором 1686 року Обухів залишився за Польщею . Частина місцевих селян переселилися за Дніпро , інша — залишилася в Обухові, але не корилася панам, не платила податків і навіть не пускала на обухівські землі польську шляхту, тому польські пани прозвали їх «розбійниками». Пізніше обухівці підтримали Повстання Семена Палія у 1702–1704 роках. Після поразки Палієвого повстання Обухів, Нещерів і Копачів дісталися «на ранг» київському полковникові, племінникові Івана Мазепи Константію Мокієвському. Тоді Обухів був порожній, Мокієвський у 1704 році залюднив його переселенцями, в основному з Полтавщини.

Після Полтавської битви 1709 року Петро І , ліквідовуючи «изменников мазепинцев», віддав і їхні «изменничьи маетности» іншим володільцям: відповідно «изменичье» село Обухів було відписане в казну і «представлено указом в пользование» київському комендантові Черсичу. В 1710 році частина «мазепинських пожитков» в Обухові, Нещерові і Копачеві «по указу» дісталася першому київському губернаторові, Петровому племінникові Дмитру Голіцину . 1727 року Обухів поділили на 2 частини, які надавався «на пропитание» відповідно київським генерал-губернаторам і обер-комендантам. При цьому з 1714 року до кінця XVIII століття номінальними власниками однієї з частин вважалися польські графи Тарновські.

На час проведення Люстрації 1765 року в тій частині Обухова, що належала польському магнатові, хрещеникові Катерини ІІ Ян-Яцеку Амор грабя Тарновському, налічувалося 50 дворів. Але польсько-російський кордон, що пролягав Обухівщиною і ділив її навпіл понад сто років, постійно був неспокійний, часто він був пов'язаний і із гайдамацькими рухами . Відомо, що в гайдамацькому повстанні Коліївщина 1768 року брав участь загін, який очолював двадцятилітній обухівець, козак-запорожець Яків Сачко (Довгошиєнко).

Російська імперія (кінець XVIII — початок ХХ сторіччя)

Після другого поділу Польщі указом Павла I від 1796 року половина Обухова з прилеглими землями були подаровані київському цивільному губернатору М. М. Бардєєву, його синам і онукам, друга ж половина перейшла в казну і називалася ранговою. Одну частину населяли кріпаки, іншу — казенні селяни. За обома частинами містечка закріпилися відповідні назви: Бардіївка (нинішня Піщана), що перейшла у власність Бердяєвим, і Кип'яча, що стала власністю казни. 1834 року в містечку проживало 5165 чоловік.

У 1837 році Бердяєв від 1199 ревізьких душ власницької частини Обухова мав 3037 карбованців прибутку та 600 карбованців — від зданих на відкуп п'яти шинків та одного млина. 1816 року князь М. М. Бердяєв звів у центрі Обухова білокам'ну Свято-Воскресенську церкву, біля якої після смерті був похований.

У 1845 році тут діяли полотняна фабрика, цегельний завод, гуральня. Щороку відбувалося 6 ярмарків. В казенній частині Обухова за рахунок казни в 1852 році споруджено церкву в ім'я Архістратига Михаїла. Після смерті Бердяєва його нащадки продали маєток канцлерові імперії, намісникові Польщі, князеві Олександру Михайловичу Горчакову , який продовжив розбудову маєтку, спорудив білокам'ний палац, що вражав своєю архітектурною довершеністю. Також князь Олександр Горчаков у 1872 році побудував в Обухові винокурний завод.

У 1834 році Обухову надано статус ярмарського містечка: тоді тут проходило 6 губернських ярмарків у рік. Чисельність населення містечка становила 5165 жителів. Ярмарково-базарна стихія породила суто обухівський прошарок людей: промисловиків-баришників, торговців свиньми — кабанників. Ярмаркове містечко густо заселяли ремісники: стельмахи , бондарі , столярі , ковалі , шевці , кравці , «богомази» і найбільше гончарі . Гончарним промислом займалися 15 відсотків населення Обухова. На початку XX століття місто вважалось «гончарною столицею» Київського повіту Київської губернії . Цьому сприяли великі природні поклади гончарної глеїстої глини. Також відомо, що 1900 року в Обухові діяло 56 вітряків, на двох річках — Кобринці і Заваллі — стояли дві греблі, а на них три водяні млини.

Новітня доба (ХХ-XXI сторіччя)

Під час революційних змагань 1917-1921 років Обухів опинявся у нетривалому володінні різник держав та військ. У березні 1917 року у селищі стало відомо, що в результаті Лютневої революції було усунено від правління царя, тому влада формально перейшла у відання Української Центральної ради . В листопаді стало відомо, що в результаті Жовтневого перевороту був скинутий Тимчасовий уряд, а в грудні влада в Обухові перейшла до Комісара Центральної ради (Обухів тепер офіційно знаходився на території Української Народної Республіки ). У січні 1918 року в Обухів увійшли більшовицькі війська. Створився ревком, керівником якого став Т. Т. Зінченко. Але, у березні 1918 року містечко окупували німецькі війська і влада спочатку перейшла до УНР (березень-квітень), а з 29 квітня, після державного перевороту, Обухів став входити до території Української Держави гетьмана Павла Скоропадського . В листопаді 1918 року в Обухові, Трипіллі та Григорівці почалося повстання проти німецьких військ (в результаті встановлюється влада Директорії УНР ). 15 лютого 1919 року більшовики окупували Обухів і знову відновилася радянська влада, почав працювати ревком. Та проти радянської влади відразу повстали обухівці, підтримуючи дії отамана-«незалежника» Зеленого . 12 травня 1919 року повстанці були розбиті під Обуховом батальйоном Київського губвійськомату, але опір більшовикам продовжувався навіть тоді, коли в липні 1919 року Дніпровська дивізія отамана Зеленого була остаточно розбита біля Ржищева . У вересні 1919 року Обухів зайняла Біла армія Антона Денікіна , але у грудні більшовики повернули собі владу. На початку травня 1920 року об'єднані армії Польщі та Директорії УНР зайняли селище, та через контрнаступ радянської армії змушені були на початку червня відступити. З даного часу в Обухові остаточно встановлюється радянська влада, хоча збройний опір на Обухівщині продовжувався до 1922 року.

З початку 1920-х років Обухів мав статус села. У 1923 році Обухів став районним центром Київської губернії (із 1932 року - Київської області ). Було створено райком партії, а згодом і райком комсомолу, обрано виконком районної Ради. Радянська влада передала обухівським селянам понад 2400 десятин землі (кожна сім'я одержала від 5 до 10 десятин). 12 сімей, тих, що не мали тягла й реманенту, організували товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), який з 23 січня 1923 року перетворили на сільгоспартіль — «Спілку». 1927 року в Обухові налічувалося 15 земельних громад, серед них імені В. І. Леніна, імені В. Я. Чубаря, «Запорізька», «Жовтнева» та інші. Кожна з громад об'єднувала від 30 до 200 селянських дворів. З початком масової колективізації, в 1929 році громади об'єдналися в одне господарство — імені Паризької Комуни. Через деякий час засновано ще дві сільськогосподарські артілі — імені 9 січня та імені Профінтерну; у 1932 році утворився колгосп імені Г. І. Петровського. Голодомор 1932-1933 років, викликаний суспільною колективізацією, завдав селищу багато шкоди. Під час голоду в Обухові голодною смертю помер кожен четвертий його мешканець. Але з тим помітно змінився і зовнішній вигляд села. З ініціативи комсомольців у 1934 році заклали парк відпочинку і культури. Побудовано нові приміщення райкому партії, універмагу, сільмагу, ресторану. В центрі села споруджено пам'ятник Володимиру Леніну. 30 липня 1941 року німецькі війська окупували Обухів. Терор окупаційного «нового порядку» викликав опір обухівчан: у селі діяло кілька підпільних груп, партизанський загін В. І. Варакова. 8 листопада 1943 року воїни 136-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 1-го Українського фронту визволили Обухів від німецько-фашистських загарбників. 684 обухівчанина не повернулись з Німецько-радянської війни . Два уроженці Обухова — пілоти М. С. Киянченко та І. Ю. Русан — удостоєні звання Героя Радянського Союзу .

У 1959 році Обухів отримав статус селища міського типу. 1962 року у зв’язку з укрупненням районів Обухівський район увійшов до складу Кагарлицького. З тим, 1966 року Обухівський район був відновлений. У 1970 -х роках на ріст інфраструктури Обухова і його населення значний вплив мало розпочате будівництво на його території Трипільського промислового вузла (були побудовані нові підприємства, найбільшими з яких були Київський картонно-паперовий комбінат і Трипільський біохімзавод). Тоді ж у місті були розбудовані нові житлові мікрорайони, а сам Обухів перетворився на значний промисловий центр. 10 липня 2010 року Верховна Рада України віднесла Обухів до категорії міст обласного значення. За це рішення проголосувало 432 депутата.

Культура

Обухівські музеї:

• районний історико-краєзнавчий музей — у 11 залах представлено широкий спектр матеріалів і відомостей з історії, етнографії, про видатних земляків Обухівщини;
• меморіальна садиба А. С. Малишка;
• Музей-кімната ім. Григорія Косинки.

Пам'ятки

Історико-культурне значення в місті мають:

• споруда колишньої двокласної церковно-приходської школи;
• садиба-музей А. С. Малишка

У місті споруджено декілька пам'ятників — за доби СРСР меморіал пам'яті воїнів ВВВ, вже за часів незалежності в самому центрі пам'ятник А. С. Малишку (автори — скульптор М. Лисенко, архітектор А. Ігнащенко ) та Монумент, присвячений пам'яті Голодомору в Україні у 1932–1933 роках. На початку 2009 року було здійснено демонтаж з постаменту на центральній міській площі скульптури В. Леніна.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.