Малютянка.

Населення становить 1245 осіб.

Відоме з 1565 р. як Мала Глеваха або Малютка у власності Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. У XVIII ст. внаслідок секуляризації церковних земель Малютянка стала державним селом.

Походження назви до кінця не визначене, проте домінує версія, що воно пов’язане з прізвищем якогось Малютіна. Серед навколишніх хуторів виділилося тим, що тут Видубицький монастир поставив водяний млин, внаслідок чого поселення укрупнилося, і поступово стало домінуючим, приєднавши до себе інші. По кордону села проходить кордон Васильківського району. Так що, йдучи по околиці села, можна бути різними ногами в різних районах – Києво-Святошинському та Васильківському. До речі, здається, до початку 70-х років село і відносилося до останнього.

Залізнична платформа, що знаходиться поруч з селом, носить назву «МалютІнка», хоча географічно-адміністративна назва – «МалютЯнка». Саме така помилка характерна для «не жителів» села – правильно буде саме МалЮтянка, з наголосом на «Ю».
Пишуть, що в селі не було кріпаків, а воно завжди відносилося до так званих монастирських земель. До останнього часу (2007) основу села складали декілька сімей, які близько 150 років тому як поселилися при перших часах монастирського хутора. Серед них пригадуються такі прізвища як Бондар, Козятник, Калуга, більш рідко – Денисенко та інші.

Село носить переважно спальний характер – тут немає ніякого виробництва, окрім невеликої лісопилки. Жителі переважно працюють в столиці, куди добираються електричкою або ж автобусним сполученням.

В історії село відоме передусім тим, що тут довгий час жив художник Микола Пимоненко (початок 20-го сторіччя). До кінця 80-х залишалося приміщення дачі, де він мешкав. Зараз на цьому місці збудовано музей Миколи Пимоненка, де водночас знаходиться й сільска бібліотека.

Пимоненко відомий також тим, що розписав стелю місцевої каплички зірками. До останнього часу в селі не було власної церкви, існуюча каплиця була пожертвою місцевого благодійника, який в далеких часах привіз її з заробітків в якості оплати (він працював на будові нової церкви, а розібрану каплицю забрав). Тут її знову зібрали – і вона стояла понад 100 років. В 2007 році каплицю кінцево розібрали, на її місці збудована нова церква.

Опосередковано село має відношення і до книги «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. В його книзі описується, як активісти, що приїхали до сусідньої Боярки взимку 1921-22 років, будували вузкоколійку, якою мали доставити дрова з лісу до залізничної станції, та врятувати замерзаючий Київ. Вузкоколійка будувалася саме в напрямку дров, що знаходилися в лісі між Бояркою, Малютянкою та Забірям, а місцеві бандити, які перешкоджали вивозити дрова - це якраз жителі Малютянки, які жалкували, що в них безкоштовно забирають заготовлені дрова. Принаймні, така версія теж має місце.

До кінця 80-х село мало стабільне, традиційне населення, яке на 70% складалося з корінних жителів. Сьогодні, після періоду інтенсивної роздачі земельних ділянок під забудову, майже 40% – це ті, хто опинився в селі вже в період сучасної української історії.

У селі народився і виріс Герой Соціалістичної Праці Мельник Я. І. Уродженцем Малютянки є Бойчун Юрій Олександрович — майор Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014–2015 років.

Тут живе і працює Микола Малишко — заслужений художник України, скульптор-монументаліст.

Історія села тісно пов’язана з ім’ям видатного українського живописця Миколи Корниловича Пимоненка. Ще 11-річним хлопчиком він допомагав батьку-іконописцю розписувати церкви в Малютянці і Боярці. З 1888 по 1911 р. Пимоненко з сім’єю щоліта жив у Малютянці. На місці майстерні, у якій творив художник, на кошти жителів села у 1997 р. відкрито музей М.К. Пимоненка. (PS. Саме вчора ми були на могилі М.Пимоненка на Лук’янівському некрополі).