На підрізаних крилах до Африки не долетиш

Причому справа не лише в кількості готових до експлуатації машин, а насамперед у кадрах. Вертолітників–«тисячників», тобто тих, хто налітав більше тисячі годин, нині залишилося стільки, що вони знають один одного в обличчя. Мине небагато часу, і ця когорта «стариків» звільниться з лав збройних сил. Хто їх замінить?

Відомо, що в арміях провідних країн світу військовий льотчик щорічно має виконувати наліт до 180–200 годин. У нас же, за словами заступника начальника армійської авіації з капітально-відновлювального ремонту полковника Павла Доценка, середньорічний наліт пілота (без урахування практики миротворчих контингентів) протягом останніх 15 років складає 20–40 годин, що в 5–10 разів менше від світової норми. Лише в минулому році ситуація дещо покращилася: всі заплановані параметри по нальоту, відновленню вертолітної техніки і підготовці льотного складу (класність, наліт вночі і в складних метеоумовах) були навіть перевиконані. Але в цілому вона залишається складною.

Сталося так, що протягом тривалого часу через відсутність пального та фінансування капітально-відновлювального ремонту вертольотів курсанти не мали можливості виконувати програму льотної підготовки в належному обсязі. У полках, куди прибували недосвідчені лейтенанти, з тих же причин літати їм випадало хіба що для «підтримки штанів».

Так, у 2004 році, за доповіддю тодішнього начальника армійської авіації — начальника управління армійської авіації Головного командування Сухопутних військ, а нині головного інспектора Повітряних Сил генерал-майора Павла Мороза, наліт усіх полків армійської авіації оперативних командувань ЗС України склав усього 4706 годин. Для цього було використано 3300 т пального на суму близько 10 млн. гривень бюджетних коштів. Загальна кількість вертольотів, які здійснювали наліт, становила 134 машини (Мі8МТ — 60, Мі24 — 72, Мі26 — 2). Разом з тим наліт пілотів українських контингентів у міжнародних місіях за той самий період склав 6892 години. При цьому за рахунок ООН використано 4800 т пального на суму близько 15 млн. гривень. Усього ж залучалося 18 машин — дванадцять Мі8МТ та шість Мі24 — у складі двох окремих вертолітних загонів, які виконували миротворчу місію в Ліберії та Сьєрра-Леоне. Не є таємницею, що і в цьому році співвідношення годин нальоту за кордоном і в Україні залишається незмінним.

Виходить, що реальну можливість нальоту мають лише пілоти окремих вертолітних підрозділів зі складу миротворчих контингентів. І цим гріх було б не скористатися. Але тут маємо парадоксальну ситуацію: ті, кому варто набувати досвіду в африканському небі, не можуть бути зарахованими до складу контингентів, бо їхній особистий наліт не відповідає необхідним стандартам. Тому й виходить так, що ті, хто вже має необхідну тисячу годин нальоту, знову й знову відряджаються до миротворчих місій, а молоді перебиваються «з хліба на воду». За словами заступника командира вертолітного полку з льотної підготовки підполковника Юрія Стороженка, нині молодому пілоту (тобто, якщо йому не більше 27–30 років) аби наздогнати за годинами нальоту досвідчених «тисячників», потрібно прослужити в африканській місії щонайменше сім років.

За таких умов ми будемо втрачати пілотів, і не тільки «тисячників», а й тих, хто потенційно міг би досягти омріяної тисячі.

— Щороку лави армійської авіації з різних причин залишають 10–12 досвідчених льотчиків, — розповідає підполковник Юрій Стороженко. — Заміна для них є тільки на найближчі один—два роки, а потім матимемо своєрідний «провал». І його, на мій погляд, навряд чи можна уникнути, адже втрачено майже п’ять років. Відсутність льотної практики у навчальних закладах, а потім у військах призвела до того, що вже зараз потрібно тут, в Україні, а не за рахунок «оонівських» місій, виділяти більше пального, збільшуючи річні норми нальоту.

Проте вирішувати цю проблему треба, щоб не втратити можливості брати участь у миротворчих місіях. А це не лише міжнародний імідж держави, набуття досвіду військовими фахівцями, а й не аби який економічний зиск. Адже надання авіаційних послуг за кордоном забезпечує нашій державі суттєві прибутки. Так, протягом 2001–2005 років вертолітники армійської авіації Сухопутних військ «заробили» близько 52 млн. доларів. Лише один 56й окремий вертолітний загін з січня 2004 року, з початку миротворчої місії в Ліберії і до завершення ротації в травні 2005 року, поповнив державну казну на 38,3 млн доларів. І дотепер продовжує її наповнювати. Це розрахунки на державному рівні. А додайте до них ще й грошове забезпечення наших миротворців. Ці кошти знову ж таки витрачаються в Україні... Тож чи не варто дбати про «курку, яка несе золоті яйця»?

Проте іноді складається враження, що деяких наших можновладців державні зиски хвилюють мало. Так було, наприклад, коли в грудні 2004 року тодішній Міністр оборони України Євген Марчук двічі виступав на засіданні Верховної Ради з доповіддю про доцільність відправки в Ліберію 56-го окремого вертолітного загону. Більшість народних обранців спочатку проголосували проти. І лише після другого голосування Верховна Рада все-таки дала «добро».

На сьогодні результати участі українського вертолітного загону в миротворчій місії в Ліберії говорять самі за себе: громадянська війна припинилася, комбатанти роззброєні, біженці повернулися до рідних осель, без кровопролиття пройшли вибори президента і його інавгурація в президентському палаці.

На жаль, у вищому законодавчому органі нашої держави й досі не має єдності в розумінні доцільності відправки авіаційних підрозділів до миротворчих місій. І це при тому, що за останні 12 років ми отримали значні політичні й економічні «дивіденди». До того ж гостру потребу у виконанні завдань в миротворчих місіях відчуває й сама армійська авіація. Якщо в державі немає грошей на ремонт і модернізацію вертолітної техніки, недостатньо палива на штучне збільшення річної норми нальоту для молодих пілотів, то чи варто перешкоджати в отриманні цього за чужий рахунок?

Розповідає командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-лейтенант Валерій Фролов:

— Йдеться не тільки про підготовку льотного складу. За рахунок за роблених грошей ми відновлюємо свою техніку. Так, у 2004 році вдалося відремонтувати 8 вертольотів, у минулому — 10, а до кінця цього року заплановано ремонт ще 12 машин. При цьому у з’єднаннях Об’єднаних сил швидкого реагування в 2004 році було відновлено всього два вертольота, у минулому — жодного. Але найгірша ситуація в Основних силах оборони — в цих частинах та з’єднаннях авіаційна техніка не ремонтувалася взагалі за весь період незалежності нашої держави. Отже, участь у миротворчих місіях — дуже вигідна для України справа. На жаль, відсутня єдність і в розумінні економічного ефекту для держави взагалі від таких заходів. Але для того, щоб і надалі експлуатувати наші гвинтокрили за кордоном, їх необхідно удосконалити відповідно до стандартів ІКАО, вирішити питання щодо підготовки льотного складу. На сьогодні ж у нас є всього 24 льотчики-«тисячники». На підході ще 10–15, які найближчим часом матимуть необхідну підготовку. Нині вони літають в Ліберії в якості, наприклад, другого пілота або льотчика оператора. Але вже до кінця цього року близько п’яти з них можуть звільнитися з лав збройних сил. І це цілком природний процес. Причини таких звільнень можуть бути різними, і одна з них — низький рівень грошового забезпечення. Для порівняння: український пілот-миротворець, досвідчений льотчик–«тисячник» отримує менше, ніж пакистанський піхотинець, який охороняє той самий аеродром, з якого злітають наші вертольоти...

За словами генерала Фролова, позитивним є те, що 2005 рік став роком армійської авіації Збройних Сил України. Вперше були перевиконані всі заплановані на рік параметри і по нальоту, і по відновленню вертолітної техніки, і підготовці льотчиків. Наприклад, до 2003 року випускники мали всього по 50 годин нальоту, тоді як нині є певні зрушення: і війська, і навчальні заклади отримують пальне в необхідній кількості, тривають інтенсивні навчання із залученням вертолітної техніки. За п’ять місяців цього року підготували 22 пілоти для польотів в складних метеоумовах вночі. Льотчики підготовлені для десантування аеромобільних підрозділів вночі та для спільних дій у складі аеромобільних груп.

— Якщо інтенсивність підготовки пілотів залишиться такою і надалі, то ресурс вертолітної техніки зменшиться на 60 відсотків, і вже у 2007 році вона потребуватиме капітально-відновлювального ремонту. Якщо кошти своєчасно не будуть виділені, то майже втричі зменшиться кількість польотів тут, в Україні, і триматися ми будемо здебільшого за рахунок надходжень від ООН за миротворчу роботу 56-го окремого вертолітного загону в Ліберії. Досвід льотної роботи у складі таких місій, як ліберійська, набувається в спільних з іноземцями військових навчаннях. Саме там пілоти отримують необхідні професійні навички, вдосконалюється система управління польотами та відпрацьовується багато інших питань взаємодії. Саме в таких місіях ми вивчаємо світову практику застосування армійської авіації. Якщо нам зараз не дають можливості проводити спільні навчання, то цей досвід неухильно втрачатиметься. Незаперечним є факт, що для

організації взаємодії, адаптації наших пілотів, підготовки системи управління до дій в місії необхідно витратити не менше трьох місяців. У нас навіть радіостанції працюють у різних з іншими миротворчими підрозділами діапазонах. А коли ми починаємо адаптувати ся вже там, в умовах, скажімо тієї ж Ліберії, то втрачаємо час і плетемося в хвості. Як наслідок, командування місії дає нашим вертолітникам третьорозрядні завдання, а це є серйозною загрозою для безпеки польотів.

Звісно, ті зміни, які відбуваються протягом останнього часу в підготовці екіпажів армійської авіації, дають привід для оптимізму. Однак якщо найближчим часом з’явиться нагода відправити ще один вертолітний загін в миротворчу місію, наприклад, в сусідні з Ліберією країни — Кот Д’Івуар або Судан, чи спроможна буде Україна знайти пілотів-«тисячників», вертолітну й іншу техніку, щоб укомплектувати місію в повному складі згідно з вимогами ООН? Досі жодних нарікань з боку керівництва цієї організації щодо роботи українських вертолітників не було, як не було їх і у двох попередніх місіях — в Югославії і Сьєрра-Леоне. Іноземці добре розуміють, яке значення має армійська авіація для виконання миротворчих місій.

Тож можна сподіватися, що ми ще матимемо привід пишатися своїми вертолітниками-миротворцями. Ось тільки б молодь розправила крила...

Юрій Лавров