«Це ж до чого людину треба довести, щоб вона так говорила?», – дивлячись в нікуди, промовила моя подруга. Ми довго роздумували над словами солдата, молодшого за нас. Не хотілось слухати музику, їсти, розважатись. Так тривав день. А на наступний забулось якось, зібрались, пішли на пари, гуляли, сміялись. У листопаді уже буде рік, як триває ця невидимо-моторошна війна. В одній країні одночасно гинуть під снарядами і запускають салюти. В одному кінці міста проводять в останню путь молодого солдата, а в іншому – його ровесник одружується. «Дай Бог, щоб не відчували люди цієї війни», – пише мені він. Відповідаю: «Вони бояться відчувати». А він: «І правильно роблять».

Цей хлопець визволяв Слов’янськ, після чого їх відпустили на 15 днів додому (не на 30, як має бути). Тільки його побачила, помітила чітку зміну – погляд став іншим. Таким, як з книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» – пустим. Так само говорив, що вони голодували, пили дощову воду, проціджену крізь піджак. А ще він сказав: «Ніколи не думав, що колись вб’ю людину. Спочатку нарахував 200, потім збився». Страху повертатись не було, боявся тільки, щоб мама не дізналась, де він. Рідна, має думати, що її син в частині, в повній безпеці.

Недавно на електронну скриньку російського гурту «Сплін» анонімно надійшов лист. Слова поклали на музику, і для багатьох він став гімном цієї війни:

«Одевайся, пойдем, чудовищно пахнет гарью,
Выводи свои обугленные войска.
Мы такого тут натворили и наломали,
Что от ужаса сгущаются облака.»

Прагматизм душить наївні сподівання. Але все ж, Боже, бережи їх. Хоча б в ім’я справедливості.

P. S. Ім’я не вказано, бо мама не повинна дізнатись.