12 листопада 2014

Військовослужбовець ЗСУ Олег Бондаренко з позивним «Птах» у студії Громадського розповів про свої враження від поїздки додому з фронту, страх, про те, чого не вистачає на сході найбільше та про «мирних» жителів Донбасу.

Про враження від поїздки додому

Тут тихо. І засинати в тиші та теплі неможливо. Коли ми сюди приїхали, то прокинулися вночі від того, що дуже спекотно, сухо й тихо. Найбільшим потрясінням було, коли замість холодного дощу по спині тече теплий душ.

Неприємно здивувало те, що в Києві люди нічого не зрозуміли. Майдан їх нічому не навчив. Коли ти йдеш Майданом, а там ряжені люди в формі... Їм треба на схід, щоб зрозуміти, до чого ця форма зобов’язує.

Я не розумію, коли повз наш блокпост пару десятків разів на день «швидка» вивозить, в кращому випадку, трьохсотих, а тут люди спокійно співають, танцюють, їдять попкорн і ходять в кіно. Для них війни немає. Війна це там – коли зранку ти прокидаєшся і тобі прилітає «подарунок».

Коли закінчиться війна?

В нас часто питають, коли все закінчиться? Хочеться відповісти: «Коли ти, здоровий лоб, приїдеш сюди, до своєї сім’ї, візьмеш зброю і захистиш свою землю, де живе твоя дитина, а твоя дружина ходить голодна і холодна» Тоді все і закінчиться.

Про «мирних» жителів

Знаєш, як там говорять? От ми поїдемо до «укрів», візьмемо пенсію і щось на неї купимо нашим пацанам. А «наші пацани» - це ті, котрі… Вони так само наші, українці, але, мабуть, захворіли трохи.

В очі «мирний житель Донбасу» дякує, що ми приїхали їх визволяти, а в спину бажає смерті.

Перетинаючи кордон Харківської області, ти потрапляєш в інший світ. В Харкові - ще куди б не йшло. Ще посміхаються, бабусі в селах хрестять, коли повз них їдеш. А коли приїжджаєш в Донецьку область, то там нормальним вважається прислати до тебе дітей поїсти, а потім ти дізнаєшся, що ці діти змалювали розташування частини. Буває, що привозиш речі в інтернат з проблемними дітьми, а потім тобі кажуть, що бачили ці речі на місцевому ринку.

Нікишине було чудовим селом з новою відремонтованою школою. Майже на наших очах впав «Град» і осколком зрізало півголови молодому хлопцеві. Це ж ваші! Ви їх називаєте «наші донбаські», говорите, що захищаєте їх від «укрів». Як у тебе піднялася рука натиснути кнопку, щоб цей осколок прилетів і вбив людину?

Сидить паралізований дідусь, і, ніби в фільмі, навколо нього дірявий паркан і в метрах 20 від нього воронка від «Граду».

Їхні артилерійські позиції розташовані за населеними пунктами. Вони стріляють, а ми не можемо. Ми не вистрілимо по мирному населенню, яке б воно не було, і вони це знають.

Про відчуття страху

Не бояться дурні. Той, хто не боїться – труп, бо в нього немає почуття самозбереження.

Якщо ти командуєш якоюсь кількістю людей, ти не повинен думати, що ти безстрашний командир. В тебе люди – скільки їх прийшло, стільки і має звідти піти. Вони повинні бути живими. Тут треба боятися.

Тут вночі треба, якщо ти спиш – а це велике щастя – одним вухом слухати, що там відбувається.

Для мене найтяжче слухати виття сирен «швидкої». Там, де ми дислокуємося, є багато «швидких», в однієї з них сирена не така, як в інших – вона возить «двохсотих». Останнім часом я чую її частіше. Ми не можемо стріляти – в нас немає офіційного ворога. В нас офіціально – не війна.

Про те, чого не вистачає

Не вистачає додаткових «очей» – будь якої оптики, що їздить, літає, повзає, переміщається. Велике спасибі волонтерам, без яких не було б ні тепловізорів, ні каганців, ні безпілотників, ні броньовиків, ні, вибачайте, шкарпеток та спіднього.

/розшифрував Нікіта Сергійчук

Антитеррористическая операция на востоке Украины

Музей миротворчества он-лайн