Я родом з Вінничини, але живу у Києві з сім'єю - дружиною і двома дітьми, тут і працюю. Був на Майдані свого часу, а в армію пішов, коли мобілізували. Дружині важко було прийняти те, що я йду воювати, але вона цього не показувала, а з мамою інша історія: спочатку сльози, але потім сказала: "Синок, яка доля - так і має бути!"

Таким чином восени минулого року я потрапив у Нацгвардію, частина 3008. Там спочатку сказали, що будемо під Вінницею стратегічні об'єкти охороняти. Звісно, що в це мало вірилося, бо АТО вже давно розпочалася. Та й коли навчання проходили, було зрозуміло, що поїдемо на фронт. Провчилися майже 2 місяці. За спеціальністю я - помічник гранатометника.

Найперший виїзд в АТО - 32-ий блокпост. Привезли нас, коли вже було темно. Ми міняли якихось емведешних контрактників. Хлопці були такі досить "тепленькі", тобто напідпитку. Коли нас побачили - перехрестились, сказали: "Слава Богу, що ви нас міняєте". Ми спитали у них, а де вороги, вони сказали, що майже з усіх боків, тільки позаду нікого немає. Якщо будуть лізти - стріляйте.

Всього на цьому блокпосту нас було 114 чоловік. Холод стояв неймовірний, а машина, яка речі привезла, розгрузила їх чортзна-де. Ми поки їх розшукали, трусилися, як сурки. Оскільки хлопці всі необстріляні і на такій місцевості опинилися вперше, спочатку було незрозуміло, куди ховатися, де жити і взагалі що робити. Пару більш-менш нормальних бліндажів зайняли командири. Толкових окопів не було. Ще раніше трактор просто прокопав траншею, її прикрили плитою, вона від обстрілів потім і впала. Спочатку там нас спало четверо. Повезло, що за день до того, як вона звалилася, ми звідти перейшли в інше місце. Я з товаришем зайняв невеличку яму, щось на зразок погано зробленого бліндажа. Ми його трохи облаштували, притягли плівку, щоб не задувало. А інші хлопці пішли жити у дренажні труби, там було більш безпечно.

Спочатку ми просто несли службу на блокпосту, як і інші. Повз нас їздили машини, ми їх перевіряли. Було досить людно. Хоча метрів близько 300 виднівся сепаратистський прапор. Звісно, дуже запам'ятався перший обстріл, бо ніхто з нас раніше такого не бачив. Але командири, як на мене, боялися більше за солдатів, бо деякі навіть не виходили з бліндажа. Хоча був один, не буду називати прізвище, маленький, худенький, на якого навіть ніхто не сподівався, а він досить непогано себе проявив: коли сильно по хлопцях шарахнуло, пил ще не осів, він першим прибіг їх розкопувати. Звісно, йому теж було страшно, але поводився він, як справжній командир. Його потім, на жаль, поранили. Слава Богу, залишився живий.

Після першої смерті хлопці трохи запанікували, бо укриттів нормальних не було. Але почали окопуватися по можливості. Мішків, щоб піску набрати і зробити укріплення, було дуже мало. Я навіть додому дзвонив, просив, щоб переслали.

До обстрілів згодом звикли, хоча до несподіваної снайперської стрілянини звикнути важко. Для них порушити перемир'я було звичайною справою, а от ми намагалися не порушувати. Дивилися, як їхні швидкі поранених забирають, і діяти так само, як вони, тобто добивати, не наважувались.

Наші телефони і рації сепаратисти постійно глушили, але інколи зв'язок все-таки був. Я чув на власні вуха, як одного разу по раціях командирам передавали, що позаду нас, - а це єдине місце де не було сєпарів, - якісь люди носять щось важке. Але була команда просто спостерігати. І так відбувалось декілька разів. Не знаю, де була розвідка, але водії машин, які їхали в бік Луганська, розповідали нам, що позаду будують блокпост під українським прапором, проте чомусь їх ніхто не перевірив. А то були сєпари, які досить непогано там вкопалися, захватили ліс, замінували поля, наволокли техніки, і коли наші пішли на прорив - це було страшне видовище. Я вилазив на укріплення, зроблене з мішків, виглядав і бачив, як їх розстрілювали. Били прицільно і добивали, щоб не вижили. Там поранили і взяли у полон нашого комбата.

Якось проривалися танк і 2 БТРи, і я казав командиру, що давайте допоможемо з нашого боку, в нас є гранатомет, є автомати, є БК. Але все одно була команда тільки спостерігати.

Усі 20 днів, що ми були в оточенні, по нам велися обстріли, при тому пізніше у сепаратистів з'явилася ЗУшка, і вони почали полювати конкретно на наші БТРи, але ми непогано їх відсікали і не давали пройти піхоті, хоча танків у нас не було зовсім. Вже після тих подій мені хтось розповідав, що вважалося, що нас там в оточенні понад 200 чоловік і працюють якісь специ. А нам просто жити дуже хотілося, тому боролися, як могли.

Майже одразу нашу кухню підбили. А якщо немає кухні, то немає й їжі. Були макарони, гречка, олія, а толку з них. Але основне - не було води. Ми випили все, що можна було пити, навіть розсіл з консервованих огірків і кабачків. Хоча від них спрага мучить ще більше, але це була хоч якась рідина. Ще шукали воду у дренажних колодязях для поливу полів. Ясно, що вона там брудна, тому кип'ятили і пили.

Коли до нас пробилась, здається, 95-ка, десантники, і привези воду - було справжнє свято. Кожному вийшло по літру води на душу. Але люди вже нормально не пили дуже довго, тому напитися тією водою було неможливо. Хоча, ми навіть півчашки кави з хлопцями на трьох зробили і по ковтку випили.

Ці десантники фактично пробили прохід, вони приїхали на 4х БТРах, але через півгодини їм поступила команда відступати. Вони забрали двох наших поранених і поїхали - це було шоком для нас, бо ми дивилися на них, як на підкріплення.

Тоді то був фактично єдиний прорив за 20 днів. Хоча якось пробився один танкіст, але в нього просто знесло дах - він їхав напролом і стріляв куди бачив.

Мені було не зрозуміло, чому не було якогось підрозділу, який би замінував місцевість, де міг іти ворог. На 33-му блокпосту, до того, як його зайняли сєпари, було все заміновано, а тут чомусь ніхто над цим не попрацював. А нам командири не дозволили ставити в лісі розтяжки, а тільки запали від гранат, але вони працюють лише як сигнальна ракета, не більше.

Десь на 15 добу, ми з хлопцями намагались зрозуміти, як діяти далі, бо нерви вже трохи здавали та й без води було дуже непросто. Пропонували, що по 2-3 людини будемо потроху виходити. Але командири сказали, що до нас прориваються, тому залишаємось на місці. Через деякий час з їжі залишились лише рибні консерви, а після них пити хочеться, ну просто жах. Я тепер їх бачити не можу.

Ми не зовсім розуміли, що утримували на тому блокпосту. І було очевидно, що не всі солдати - воїни, і якщо почнеться бій, то багато хто просто не зможе воювати. Там були такі люди, що жодного разу не стріляли. Був у нас художник, дуже хороша, дружня людина, ікони малював, але не солдат. Або був ще один хлопчина, позивний Градік, він не міг навіть бронік носити, - маленький, худюсенький, важив кілограм може трохи за 40. Але будь-що ми одне одного підтримували, незважаючи на те, що хтось бізнесмен, а хтось учитель. У одного хлопця навіть ДР відзначали. Подарунки були цікаві: хтось банку згущенки приніс, а хтось пачку сигарет,а в оточенні - це дуже великий подарунок. Я тоді був на посту, але хлопці розповідали, що свято вдалося, хоч і без спиртного і без їжі. Навіть якусь свічку знайшли і запалили на честь іменинника.

Коли в черговий раз розстріляли хлопців, які намагалися до нас дістатися, здавалося, що це вже все. Загалом, офіційно казали, що під час проривів до нас загинуло близько 9 чоловік, але ми рахували, якщо в кожній машині було по 3 людини, то виходить набагато більше.

Наші командири самі рішення про вихід не приймали, а штаб, я так розумію, не віддавав їм наказів. І ми досиділися до того, що влаштували щось на зразок бунту. Це був момент, коли без води ми могли максимум ще пару днів протягти, а потім у людей зірвало б дах, і вони по одному почали йти пішки у село Сміле. Ми готові були взяти відповідальність на себе, тобто підписатися під тим, що самі вирішили йти без наказів.

Хоч і відсікали ворога, але були виснажені, та й по техніці ми програвали, тому дуже не хотілося марних смертей. Бували моменти, коли я дзвонив друзям і казав, що якщо тиждень не подзвоню, тоді вважайте, що вже все - тобто фактично з ними прощався.

Але вирішилося все таким чином, що наші хлопці влаштували перемовини з сепаратистами, ті погодилися дати зелений коридор. Ми звернулися до начальства, а нам кажуть, що ми не виходимо, бо все поле заміновано, і вони нас просто там розстріляють. Почали знову з ними домовлятися, і їхній комбат сказав, що піде з нами - це і буде запорукою, що по нас не будуть стріляти. Проте під час перемовин наша артилерія якраз влучила у сєпарський блокпост, і ясно, що їх довелося перервати. Тоді ми почали заряджати рожки, бо знали, що піде наступ. Але все ж таки сепаратисти погодились нас пропускати і попередили, що це остання спроба домовитись.

Я йшов у перших колонах. По дорозі з хлопцями ми нарахували приблизно 30 одиниць нашої підбитої техніки. Хоча точно порахувати було важко, бо деякі частини валялися окремо від машин.

Свої 2 БТРа - "Мішку" і "Кобру", ми не забрали, бо вони були повністю розстріляні. Але що могли - вивезли: увесь БК, наприклад. А потім, при звільненні, нам сказали, що все з нас вирахують: і старі матраци, і казанки. В мене на 32-му автомат розбили, то я взяв кусок чужого і склав з двох один. Як це, наприклад, порахувати? Як і ту купу майна, що згоріла під обстрілами.

Коли нарешті ми вийшли з оточення, було бажання якимось чином вилити, все що накипіло. Нас, правда, одразу чаєм напоїли, нагодували. Покурити дали, і курили усі, навіть люди, які ніколи раніше цього не робили.

На 32-му я застудився, а дізнався про це не одразу, а лише після того, як мені довелося побувати на Карачуні і під Горлівкою. Тобто, відбувши ще одну ротацію, я потрапив у госпіталь з двохсторонньою пневмонією. Коли організм розслабився, хвороба далася взнаки. А поки були в оточенні, ми не хворіли, бо увесь час жили і діяли на адреналіні, навіть коли спали.

Коли я повернувся додому, побачив ціни - зрозумів, що тут все набагато складніше, ніж на війні. Там ти знаєш, куди тобі стріляти, знаєш, де знаходиться ворог. Саме на фронті я зрозумів, що сєпари - це такі ж самі люди, яким занадто сильно промили мозок. І після того, що довелося пережити там, я став спокійніший. Тепер набагато більше ціную життя, ніж раніше. І дуже ціную хлопців, що пройшли війну, бо коли тільки потрапив в АТО, думав, як же себе поставити? Вирішив, що не буду ні з ким дружити, щоб потім не шкодувати за вбитими і за мною, щоб ніхто не шкодував. Але там так не виходить. Одне на одного сподіваєшся і довіряєш. Одинакам там точно не місце.

Тому і боляче найбільше саме за хлопців - поранених і за загиблих.

У мене є такі знайомі, які чесно кажуть, що бояться йти воювати, і я їх не засуджую за це, бо це чесно, а несолдату немає місця на війні. А от себе я солдатом відчув, і маю тепер непоганий досвід, тому якщо прийдеться знову, то візьму автомат і піду воювати.

Віка Ясинська