Можна як завгодно називати конфлікт на Донбасі – АТО, гібридна війна, уповільнена агресія або ще як-небуть, але від цього він зовсім не перестане бути війною – у повному розумінні цього слова. В історію вона увійде, швидше за все, як Перша російсько-українська війна або для нас, українців, як Вітчизняна 2014-го року.

І хоча вона ще далеко не закінчилася, вартує згадати хроніки бойових зіткнень протягом останніх півроку.

Починалася вона з проросійських сепаратистських мітингів у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, і звичайно ж, у Донецьку, Луганську в березні 2014 року. Сутички проукраїнських активістів з проросійськи налаштованими громадянами протягом усієї весни 2014-го, що супроводжувались кривавими зіткненнями (у тому числі із застосуванням вогнепальної зброї), стали в той час для східних міст України регулярним явищем. Попри зусилля тодішньої української влади, ситуація розпалювалася щодня, мітинги поступово переростали у свавілля натовпу. Представники місцевої влади, як і місцеві правоохоронці, реагували на це з філософською байдужістю. А подекуди навіть сприяли наростанню напруженості чи були організаторами антидержавних виступів.

Однак лише в Донецьку та Луганську це “бродіння”, за фінансової, організаційної та пропагандистської підтримки сусідньої країни, переросло у збройний виступ терористів із захопленням і утриманням адміністративних будівель, інфраструктурних об’єктів та місцевих силових управлінь.

ПЕРШІ ПОГРОМИ

Активні захоплення будівель почалися 6 квітня. Представники правоохоронних та державних органів у Донецьку та Луганську виявилися не тільки не готовими до відбиття і нейтралізації загрози, але часто-густо самі прикладалися до падіння української влади в цих регіонах. Зрештою, виступи «стурбованого мирного населення» закінчилися усуненням української юрисдикції у двох обласних центрах на південному сході України.

7 квітня натовп у Донецьку настільки розпалився, що проголосив т.зв. Донецьку народну республіку - ДНР, і прийняв т.зв. «Декларацію про суверенітет ДНР», одночасно звернувшись до президента сусідньої Росії з проханням ввести війська на Донбас. Згодом це повторив Луганськ – 28 квітня у такий самий спосіб була «створена» ЛНР. За добу до подій у Донецьку «на арені цирку» з’явилася т.зв. «Армія Південного Сходу», яка власне і стала «головною рушійною силою» падіння української влади на Донбасі.

12 квітня озброєні бойовики захопили Слов’янськ. 13 квітня юрисдикцію т.зв. «ДНР» визнали Єнакієве, Макіївка і Маріуполь, 14 квітня – Горлівка, Харцизьк, Жданівка, Кіровське, 16 квітня – Новоазовськ, 18 – Сіверськ, 19 – Комсомольське, Старобешеве, 1 травня – Красноармійськ, Родинське. Хитке становище в Горлівці, втім, зберігалося до 13 травня, де добу тривало двовладдя. Далі озброєний загін проросійських бойовиків повністю підпорядкував собі все місто. Були захоплені державні адміністрації в Харкові, Донецьку, Луганську, будівлі СБУ і МВС у двох останніх містах.

Усе відбувалося за одним і тим самим сценарієм. Мітинг, розігрітий гаслами та горілкою натовп, барикади і групи перевірених професіоналів, які штурмують будівлі. Дуже швидка ці професіонали перетворилися на озброєних бойовиків, а потім стали масово роздавати зброю населенню, даючи можливість вступити в «ополчення» навіть кримінальним елементам.

У захоплених будівлях СБУ та МВС бойовики знайшли значні запаси зброї та боєприпасів. Уже до вечора кількість «стволів» зросла в десятки разів. Дуже швидко на території Донбасу запанували хаос і анархія. Озброєні швидко змели корумповану і прогнилу владу на місцях, дестабілізуючи ситуацію до потрібного їм рівня. Лише в окремих населених пунктах за великим винятком вони наткнулися на опір, як наприклад, при штурмі Горлівського управління міліції. Однак, реагувати у відповідь за силовим варіантом на події на сході країни центральна українська влада почала лише з середини квітня.

УКРАЇНА ПОЧИНАЄ

8 квітня розпочалася антитерористична операція в Харкові. Сили підрозділу спецпризначення МВС України «Омега», за підтримки спецназу СБУ «Альфа» перекрили центр Харкова, міське метро і звільнили будівлю облдержадміністрації, захопленої терористами. На кінець дня українська влада була повністю відновлена в місті. Під час звільнення будівлі ОДА спецназ не застосовував зброї, однак діяв швидко і ефективно за допомогою спецзасобів. Було затримано близько 60 проросійських бойовиків. Остаточно ситуація в Харкові стабілізувалася до кінця квітня.

14 квітня українська влада офіційно оголосила про початок АТО на Донбасі. Однак 12 квітня, за кілька діб до цього, під Слов’янськом група офіцерів СБУ, яка проводила рекогносцировку місцевості перед початком активних дій під прикриттям «Альфи», потрапила в засідку озброєних бойовиків. У результаті короткого вогневого зіткнення загинув офіцер «Альфи» і один з бойовиків. Вважається, що саме ця подія стала першим офіційним випадком збройного зіткнення між силами АТО і незаконними збройними формуваннями (НВФ), з якої й почалася війна. Хоча насправді моментом початку війни багато хто вважає події, пов’язані зі звільненням Харківської ОДА 8 квітня.

В РЕЖИМІ АНТИТЕРОРУ

15 квітня підрозділ 3 полку спецпризначення ЗСУ, а також підрозділ «Альфи» і «Омеги» після нетривалого штурму, висадились з вертольотів і зайняли Краматорський аеродром.

Водночас кілька ротних тактичних груп ЗСУ, а також підрозділи Нацгвардії України вийшли на ближні підступи до Слов’янська і організували його блокування (установки блокпостів) .16 квітня, один з підрозділів 25-й вдбр вступив у Краматорськ, де був заблокований місцевим населенням. У результаті 6 одиниць бронетехніки (включно з самохідною гаубицею 2С9 НОНА) потрапили в руки бойовиків.

17 квітня в Маріуполі натовп агресивно налаштованих проросійських громадян, за підтримки невеликих груп перевірених збройних професіоналів, спробував штурмувати позиції військової частини Нацгвардії України (ч 3057). Після першої невдалої спроби, без застосування зброї (коктейлі Молотова, каміння, біти, палиці), бойовики все ж відкрили вогонь, військовослужбовці НГУ відповіли теж автоматними чергами. Зав’язався бій, сторони активно застосували стрілецьке озброєння, підрозділи НГУ утримували протягом кількох годин КПП і зовнішнє огородження частини, не даючи можливості бойовикам проникнути на територію. Врешті-решт, група з підрозділу «Омега», щоприбула для підсилення, контратакувала бойовиків, знищила їхніх двох бійців і затримала ще 5. У підсумку, частину бандитів було знищено, частину затримано, агресивний натовп розсіявся. З боку НГУ – двоє поранених, також згорів автозак.

ПЕРШИЙ ШТУРМ СЛОВ’ЯНСЬКА І МАРІУПОЛЯ

24 квітня розпочався перший штурм Слов’янська. Підрозділи НГУ, а також головна ударна сила – підрозділ спецпризначення МВС «Омега», провели розвідку боєм: українські воїни розгромили 2 блокпости «народного ополчення Слов’янська», та були змушені за наказом керівництва АТО відійти на вихідні позиції, припинивши своє просування вглиб міста. Однак події на цьому не закінчилися. Усе тільки починалося. З 2 по 5 травня навколо Слов’янська і в районі Краматорська, прилеглих територій розгорілися перші великі запеклі бої. А українське угрупування АТО вперше понесло суттєві втрати.

Під час цих трьох днів активних зіткнень сталося кілька подій, які чітко засвідчили - на Донбасі почалася повномасштабна військова операція. Підрозділи українських військ атакували позиції бойовиків НВФ і зуміли відбити і зайняти стратегічно важливу в районі Слов’янська висоту – гору Карачун. У боях стало зрозуміло, що українська армія має справу з аж ніяк не «місцевими ополченцями». У результаті застосування бойовиками ПЗРК українська армія втратили під час цих боїв 3 вертольоти (2 Мі-24 і 1 Мі-8МТ). Протягом операції було знищено 3 з 7 блокпостів ополчення на під’їзді до міста, до вечора Слов’янськ був майже взятий в кільце. Наступного дня влада перейшла до блокування бойовиків всередині міста.

З 3 по 10 травня центром уваги став Маріуполь. Кілька днів у місті проходили зіткнення. А 6 травня силовики взяли в полон міністра оборони ДНР Ігоря Какідзянова. Вранці 7 травня українські силовики провели зачистку міськради Маріуполя від проросійських активістів із застосуванням сльозогінного газу. Усі активісти, що перебували у міськраді, заарештовані. У місто увійшли підрозділи 72-ї омбр ВСУ і батальйон «Азов». У результаті боїв 9 травня в самому Маріуполі загинули 11 осіб.Вперше з початку АТО бої велися в досить великому населеному пункті.

Перестрілка сталася і біля будівлі міської міліції. Невідомі атакували УВС, загинув начальник маріупольського ДАІ, заступник командира батальйону тероборони Дніпропетровської області, боєць “Азова” Родіон Добродомов та ін. У ніч на 10 травня Маріупольську міськраду підпалили, будівля частково згоріла. Після цього ВСУ і Нацгвардія відвели свої підрозділи з міста.

«БИЙ І БІЖИ» ПО-ДОНЕЦЬКИ

11 травня у Донецькій і Луганській областях пройшли псевдореферендуми “про суверенітет”. У ЦВК України заявили, що так званий референдум не матиме жодних правових наслідків. “Дії, імітовані на території окремих місць Донецької та Луганської області, не мають нічого спільного з референдумом”, – заявив член ЦВК Андрій Магера. За результатами “голосування” були прийняті конституції «республік», сформовані «уряди». Донецький очолив росіянин Олександр Бородай, луганський – українець Валерій Болотов. Ігор Стрєлков став міністром оборони ДНР, він насправді й очолив збройний опір на Донбасі. Саме у цей період ескалація конфлікту наростає.

13 травня колона українських військових потрапила в засідку бойовиків в районі села Жовтневе, за 20 км від Краматорська. Під час перестрілки загинуло 7 десантників 95-ї аеромобільної бригади. 16 травня ополченці Донбасу атакували базу українських силовиків в районі Ізюма, а також заблокували і обстріляли військовий аеродром у Краматорську. Однак 18 травня українські війська за підтримки артилерії і штурмової авіації атакували позиції терористів в напрямку Слов’янськ-Краматорськ (Третій штурм Слов’янська). Їм вдалося прорватися в Краматорськ, зав’язалися вуличні бої. У підсумку сили АТО відійшли в бік гори Карачун.

Найтрагічніший на той момент епізод АТО стався 22 травня, коли бойовики напали на блокпост ВСУ під Волновахою. У результаті – 18 українських військових загинули, 32 отримали поранення. За свідченнями очевидців, бандити приїхали на джипі і в трьох інкасаторських машинах “Приватбанку”, обстріляли військових з автоматів і гранатометів та покинули місце бою.

ПЕРШІ УСПІХИ

26 травня підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіації, проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно – було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону «Схід» була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту.

6 червня над Слов’янськом пострілом з ПЗРК був збитий літак повітряного спостереження Ан-30Б ВВС Україна, загинули п’ятеро членів екіпажу, трьом вдалося успішно покинути літак. Протягом 5 і 6 червня українські війська атакували позиції бойовиків в районі Красного Лиману і після добових боїв вибили терористів з населеного пункту, знищивши добре обладнаний укріпрайон. Успіхи українських воїнів під Красним Лиманом створили передумови для розвитку наступу в двох напрямках: Слов’янськ – Краматорск та Сєверодонецьк – Лисичанськ.

БОЇ НА КОРДОНІ

На початку червня бойовики спробували створити одразу кілька стійких «коридорів» для постачання техніки та зброї з Росії.

5 червня відбувся бій в пункті Маринівка із застосуванням БТР і авіації. Той самий батальйон «Схід» атакував з боку російського кордону пункт пропуску. Однак українські прикордонники дали гідну відсіч терористам. Протягом кількох годин було знищено кілька одиниць БТР-80 і броньованих вантажівок бойовиків, останні були змушені сховатися на території Росії. Стало очевидним, що багато в чому хід цієї війни буде залежати від здатності українського угруповання АТО контролювати кордон, а отже, перешкоджати надходженню бойовикам НВФ постачання.

Однак за несприятливої обстановки штаб АТО все-таки прийняв рішення евакуювати прикордонні пункти Станично-Луганське, Краснодон, Бірюкове, Свердловськ, Дякове, Червонопартизанськ, Должанський і Червона Могила на українсько-російському кордоні. Покинуті пункти пропуску зайняли луганські терористи. Через них в охоплені війною райони з Росії хлинули зброя, боєприпаси, загони «добровольців», а незабаром і бойова техніка. Терористи швидко озброювалися і споряджалися … Так назріла ідея про проведення в районі кордону військової операції, з тим щоб поставити його під вогневої контроль українських військ.

У середині червня операція почалася. Рухаючись вздовж кордону, українські війська ізолювали бунтівні недореспубліки від російсько-українського кордону смугою від 10 до 20 км. У ній сили АТО зайняли укріплені позиції, перехопивши основні транспортні шляхи. Однак, практично 120-км ділянка кордону Луганщини так і залишилась неконтрольованою, оскільки наступ українських військ видихнувся.

Станом на 8 червня, бойовики утримували практично всю промислову агломерацію, включно з Донецьком і Луганськом. Тоді північна межа контрольованих ополченням територій проходила по лінії Червоний Лиман – Сіверськ – Сєверодонецьк – Станично-Луганське. Західна і південна межі проходили по околицях міст Дружківка – Костянтинівка – Дзержинськ – Авдіївка – Донецьк – Старобешеве – Комсомольське. У Маріуполі готувалася повна зачистка міста від сепаратистів.

14 червня під Луганськом був збитий український літак Іл-76, на борту якого перебувало 49 десантників і членів екіпажу, всі вони загинули. У той же день під Маріуполем бойовики влаштували засідку, обстрілявши автоколону Держприкордонслужби України. Під час бою загинули 5 українських прикордонників, ще семеро військовослужбовців отримали поранення.

14-15 червня сили АТО захопили місто Щастя в Луганській області. Бойові дії перемістилися в селище Металіст, де 17 червня розгорілися запеклі бої. 19 червня в районі Ямполя сили АТО застосували масштабну танкову атаку, заявивши про знищення за її результатами близько 200 сепаратистів.

Загалом протягом перших 50 днів АТО поєдинки на рівні блокпостів поступово перейшли в повномасштабні бойові дії із застосуванням авіації, танків, артилерії та установок залпового вогню “Град”. Бойовики стрімко озброювалися.

20 червня був опублікований Указ № 548/2014 Президента України Петра Порошенка“Про План мирного врегулювання ситуації в східних регіонах України”. Однак домогтися реального припинення бойових дій не вдалося. Уже 26 червня терористи атакували блокпост силовиків в селищі Мирний, знищивши два БТР-80 і захопивши третій.

Наступного дня бойовики зайняли Сіверськ. 29 червня троє українських військових були вбиті і четверо були поранені під гранатометним і танковим обстрілом блокпоста під Слов’янськом. Ще два українські солдати вбито і вісім поранені під час нападу бойовиків на колону супроводу у Нижній Ольхівці на Луганщині.

ПЕРШЕ ПЕРЕМИР’Я – ПЕРЕЛОМ

1 липня 2014 року Петро Порошенко оголосив про припинення одностороннього перемир’я. МЗС України заявив, що за час перемир’я терористи 108 разів нападали на сили АТО, загинули 27 військовослужбовців.

Початок липня можна вважати поворотним моментом в антитерористичній операції. Сили АТО кардинально змінили тактику ведення бойових дій і перейшли до стрімких наступальних дій. Вже 5 липня бойовики Стрілкова-Гіркіна були змушені під натиском українських військ залишити укріпрайон в Слов’янську. Хоча більшості бойовиків вдалося вибратися з заблокованого міста, однак під час прориву вони зазнали суттєвих втрат. Фактично уся бронегрупа (до 7 одиниць бронетехніки, включаючи танки) цього формування була знищена українською артилерією і десантниками. Услід за Слов’янськом терористи залишили Краматорськ, Дружківку, Артемівськ і Костянтинівку.

10 липня сили АТО встановили повний контроль над Сіверськом. У відповідь на це почались контратаки бойовиків.

11 липня в районі населеного пункту Зеленопілля бойовики з РСЗВ “Град” обстріляли українських військовослужбовців з 79 оаебр і 24 омбр. Загинуло 19 військових, 93 отримали поранення.

ЛИПНЕВИЙ НАСТУП

14 липня тактична група сил АТО прорвалася до гарнізону оточеного аеродрому Луганська. У той же день бойовики збили на великій висоті військово-транспортний літак Ан-26 під Краснодоном.

15 липня сили АТО з тактичних причин змушені були залишити позиції під Краснодоном і піти з Олександрівки. Таким чином, бойовикам вдалося знову відновити блокаду аеропорту Луганська. 16 липня бойовики ДНР перейшли в наступ під н.п. Степанівка, Маринівка в напрямку державного кордону, щоб пробити «коридор» до Росії для збільшення постачання боєприпасів. Після кількох днів боїв у районі Маринівки терористи були зупинені, не дійшовши до україно-російського кордону близько півтора кілометри, майже блокувавши тим самим південне угруповання сил АТО.

Попри це наступ українських військ продовжувався. Протягом 21-22 липня сили АТО взяли під контроль Рубіжне, Дзержинськ, Соледар, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Кіровськ і Попасну. Трохи згодом українські військові ввійшли в села Карлівку, Нетайлове і Первомайське. Таким чином майже весь південь Донецької області – район Маріуполя-Новоазовська міцно був закріплений за українською владою.

Ударні угруповання наших військ діяли стрімко. Фатальним для терористів став прорив українських військ до Дебальцевого, Шахтарська, Лутугиного і Торезу.В останні дні липня українські війська, успішно відбивши контратаки бойовиків на ділянці Савур-Могила – Сніжне – Торез – Шахтарськ, продовжили ефективні наступальні дії. Водночас відбувалася деблокація українських військ у південних районах. Українським військам після тривалих боїв вдалося зайняти ключову позицію у цьому районі - висоту Савур-Могилу та організувати тут укріплений район оборони.

Командування українських військ мудро вирішило змінити тактику, відійшовши від кордону, де підрозділи українських військ регулярно обстрілювалися з російського боку зі ствольної і реактивної артилерії, і перенести активні дії в глибину районів, контрольованих терористами. Шкода тільки, що для того, щоб зрозуміти це, знадобився місяць, проведений ротними і батальйонними тактичними групами кількох українських бригад під двосторонніми обстрілами у вузькому коридорі в 10 км, а місцями і – у 1,5-3 км вздовж кордону.

Тепер українські війська безпосередньо почали захоплення основних центрів і вузлів опору терористів. Перед бойовиками вперше за час війни постала перспектива військової поразки. Над терористичними утвореннями ДНР і ЛНР нависла реальна загроза оточення та ізоляції. З подальшим придушенням.

У ЗАПЕКЛИХ БОЯХ СЕРПНЯ

Щоб протистояти такій небезпеці, бойовики вдалися до активних дій – вдаючись до контратак і контрнаступу, стягуючи на певні напрямки свої формування, важку бронетехніку та артилерію. При цьому «життєстверджуючий» потік техніки з боку Росії не припинявся. Поспіхом доукомплектовували пошарпані в липневих боях формування новими «добровольцями» з Росії. Все частіше серед них почали з’являтися кадрові військовослужбовці РФ.

Протягом серпня по всьому периметру району, контрольованому терористами, йшли запеклі бої. За цей час українські війська домоглися у протистоянні з бойовиками НВФ значних успіхів.

Був майже оточений Луганськ, спроба бойовиків ударом з півдня деблокувати «столицю ЛНР» закінчилася провалом з великими втратами для них. Вузький коридор до міста в районі Станиці Луганської перебував під обстрілом українських військ, в його північні і північно-західні райони увійшли українські підрозділи.

Тим часом українські війська вели бої південніше від Дебальцевого, в районі Красного Луча, вийшли на південні підступи до Донецька в районі Іловайська і Мосьпино. Вони активно наступали на північ від Донецька, Горлівка та Єнакієве були майже оточені. Угруповання бойовиків в Первомайську – Алчевську теж опинилася під загрозою оточення.

До середини – кінця серпня ситуація для бойовиків НВФ стала критичною. ДНР була розсічена на кілька вузлів-районів оборони і потрапила в ізоляцію. ЛНР, хоч і в оточенні, але від ДНР була ізольована, а її північна частина, разом із самим Луганськом, перебувала під загрозою відсікання від «тіла республіки».

ІЛОВАЙСЬКА ТРАГЕДІЯ

До 22 серпня стало зрозуміло, що військовий розгром терористів навіть в умовах всебічної допомоги їм з боку РФ – справа кількох тижнів. Єдиним способом зупинити це було - пряме військове вторгнення сусідньої країни на українську територію.

Перші підрозділи російських регулярних військ перетнули кордон 23-го серпня,напередодні Дня Незалежності України в районі Амвросіївка – Білоярівка. На цьому напрямку діяло до 2-3 БТГ противника. Одночасно в районі Краснодона і Новоазовська на територію України так само вторглися російські війська, ще до 2 БТГ. У подальшому противник нарощував зусилля, діючи одночасно на чотирьох операційних напрямках.

У результаті угруповання українських військ в районі Іловайська було оточене, противник вийшов до Маріуполя, деблокувавши Луганськ і відкинувши українські війська до Сіверського Дінця. Ситуація кардинально змінилася.

У перебігу двох тижнів в районі Іловайська йшли бої, однак противнику зрештою вдалося зламати опір українських військ і примусити до відходу з цього району. Під час прориву вони понесли важкі втрати (до половини від загального числа втрат за весь час АТО).

У районі Маріуполя просування банд-формувань і російських регулярних підрозділів було зупинено на східних підходах до міста. Усі їхні спроби обійти і оточити місто з півночі закінчилися безрезультатно. Ситуація в районі Маріуполя стабілізувалася до кінця вересня, хоча і до сьогодні залишається напруженою.

ПІСЛЯ МІНСЬКА

У результаті досягнутих в столиці Білорусі домовленостей ситуація на Донбасі мала у військовому сенсі розрядитися. Припинення вогню, двосторонній відвід важкої бойової техніки від лінії зіткнення і встановлення буферної зони мали сприяти цьому. Однак, усе виявилося не так.

Обстріли і атаки зовсім не припинилися, хоч знизилася їх інтенсивність.Сьогодні активні дії тривають в районі Маріуполя, де противник регулярно обстрілює позиції українських військ і діє силами ДРГ. У районі Піски-Авдіївка бойовики НВФ будь-яким способом намагаються взяти Донецький аеропорт, який вже перетворився на українську твердиню, оборона якої безсумнівно увійде в літопис вітчизняної військової історії. Попри те, що бойовики постійно його атакують і обстрілюють, він продовжує триматися. Дуже складною залишається ситуація і в районі Дебальцевого, Щастя, Станиці Луганської, де проросійські найманці, попри домовленості, намагаються будь-що «поліпшити» свої позиції, ведучи постійний обстріл позицій українських військ.

Найбільш небезпечним залишається ділянка у районі Маріуполя, де угруповання бойовиків не тільки не зменшується, але й істотно нарощується, ведуться постійні провокаційні обстріли, а російська армія стягує на цей напрямок значні сили …

Костянтин Машовець