Про це розказав "Цензор.НЕТ" Дмитро Радченко, мобілізований військовослужбовець ЗСУ з 74-го окремого розвідбатальйону, "кіборг".

Приїхали ми туди, в новий термінал, змінили своїх.



Вони поїхали, а ми залишились тримати оборону там. О 4 годині вечора почався перший обстріл, щойно поїхали звідти ОБСЄ і журналісти. І з кожним днем було все гірше і гірше… Взагалі було зрозуміло з того, як ми туди заїжджали - без зброї в принципі, що нас просто везуть на убой. "Деенерівці" розраховували на те, що в нас немає боєприпасів в новому терміналі і таким чином думали, що з легкістю візьмуть новий термінал (але в нас були ще з старих "запасів" боєприпаси в підвалі, і ми тримались до 18 числа (потім вони цими ж нашими боєприпасами по нас і відстрілювались). 7 січня о 7 ранку вже їхні танки зайняли позиції біля РОВД і біля "Метро". Звідти і стріляли. Виїжджали ці танки, як на роботу, - годину відстріляють і поїдуть геть. По можливості наша артилерія давала "отвєтку". Так і було з 7 по 14 число. З їхньої сторони була задача розгромити другий поверх нового терміналу (звідки ми могли спостерігати за їхніми позиціями) і вибити наших солдат звідти до нас на перший поверх. Що вони і зробили. З 16 січня ми вже всі були на першому поверсі. Вони стріляли по нас з танків, з СПГ, плюс вони ще з кулеметів стріляли трасуючими кулями, від яких загоралась будівля.

Терористи зайняли 4 і 3 поверх, куди піднялись по пожежній драбині. Вже звідти вони кидали по нас гранатами. І вже числа 14-го ми почули, як свердлять у підвалі дірки. Ми одразу зрозуміли, що це будуть вибухівку закладати.



Але тут потрібно сказати, що все могло бути і по-іншому. Десь 14 числа проходила група біля монастиря у складі приблизно 25 чоловік. Ще тоді другий поверх був нашим. Ми побачили цю групу через тепловізори. Як згодом з'ясувалось, то були кадирівці. Їх побачили, донесли про це в штаб: що група двійками-трійками дістається до підвалу нового терміналу. І їм сказали… "спостерігати"… Стріляти не дозволили. Ця група без перешкод дісталась підвалу. А потім через кілька годин до них приєдналось ще 30 чоловік. А ми спостерігали… і не порушували режим тиші…

А потім ми вже "спостерігали", як вони свердлять дірки. Ми чули як вибухали розтяжки. Ми розуміли, що їх знімають, роблять прохід для тієї групи. Коли почали свердлити, один наш хлопець-шахтар з Павлограду одразу сказав, що це будуть закладати міни. Скоріш за все, вони в несучі колони їх закладали.

І от і виходило, що стрільба була зі сторони РОВД-"Метро", стрільба була зі старого терміналу, стріляли з третього поверху з кулеметів, а знизу закладали вибухівку. Але ми тримали оборону. І знизу інколи кидали гранатами в нас, але деякі гранати поверталися до них і вибухали в підвалі, блокуючи їх на якийсь час. Тоді вони починали співати нам пісні і кричати "Слава Україні" з чеченським акцентом, щоб ми в них не стріляли. А коли їх рятували свої, то "слава Україні" змінювалась на "алах-акбар". Нам пощастило, що в тій заблокованій групі був їхній головний. Це виграло нам якийсь час. Нам не дозволяли туди ні гранати кидать, нічого.. Нам не дозволяли їх знищити. І ми знову "спостерігали".



Потім їх витягли звідти. І 16 числа нас вже конкретно розбомбили і нам довелось перейти в інший зал, де наші тримали оборону на вихід на старий термінал. Це був наш останній зал. Там же були і 11 наших важких поранених. 17 січня нас почали труїти десь о 4 дня. Вже з другого поверху в нас кидали гранати, одразу одна була зі сльозогінним газом. Ну, і кашель, сльози, соплі. В нас було 10 протигазів. Ми наділи їх на цих тяжкопоранених. Ми тримали оборону в кімнатці 30 на 30. В нас було 2 вогневі позиції… Після сльозогінної гранати була граната "хлорпікрін", від якої ми вже реально кидали зброю, тому що неможливо було дихати, думали, і нутрощі свої повикашлюємо. Цей газ блокував вже всі дихальні шляхи. Але добре, що був лід тоді замість води (бо вся вода замерзла - морози такі були, що ой-ой, -27-28 градусів), довбали лід, складали на бетон і прямо губами до бетону. Ще серветки вологі були, теж замерзлі. То лід замотували в серветки і дихали ним. Слава Богу, залишились живі. Потім нас зі штабу "заспокоїли", що вже не буде газової атаки. Ми забрали до себе поранених в цю кімнатку. В нас було 11 тяжкопоранених, 11 з кульовими пораненнями, хтось втратив зір, хтось ще щось… На всіх в нас був один лікар… на прізвисько Псих. Ще був у нас один з осколком в голові від гранати Ф-1, і він взагалі не усвідомлював, що робив. В якийсь момент (ми не бачили цього, бо якраз тримали оборону) ця людина босоніж зовсім гола вийшла з терміналу назовні, але ми встигли його повернути до того, як снайпер по ньому спрацював.



А підтримки все не було. Тоді я і дзвонив тобі, щоб хоч дізнатись якісь новини, що кажуть. Ми вже нічого не знали і не розуміли. Зв'язок глушили. Виявилось, що вся Україна вже гуділа цим аеропортом. Ми ж нічого не знали, ми все чекали на підмогу, нам казали, що і патрони привезуть і боєприпаси. Потім вночі після газової атаки вони вже почали підпалювати нас бензином. В нас ще було кілька боєприпасів, і вони кидали в них пляшками з бензином і спалили нам решту боєприпасів. В нас більше не залишилось нічого. Ми знайшли якесь старе відро і ходили шукали патрони, виковирювали їх з льоду. Але то таке. Наша зброя почала горіти від перегрівання, бо не було навіть моменту, щоб її почистити, була постійна стрільба. Це вже була межа. Ми тримались до останнього.. Але я досі думаю, що якщо б ми не пропустили туди тих 25 чоловік у підвал, цей термінал, можливо, і зараз був би нашим. Але ми виконували наказ.

І ще був такий момент, коли якийсь полковник наших Збройних Сил України, в той час, коли нас труять газом, коли вся Україна на вухах вже, викликає по рації командувача терміналу і каже: "Мені потрібні докази, що в вас там іде стрільба".

Ми запрашували перемир'я по рації, щоб вивезти хоча б тяжкопоранених. Але нам по рації деенерівці так і сказали, що живими звідти ніхто не вийде. 17 числа заїхала до нас одна машина. Але тільки вона під'їхала, як її з РПГ підстрелили. Механік одразу помер - йому відірвало ногу… щелепу… А другу людину ми витягли звідти - живий залишився. Механіка ми теж, звісно, витягли. Машина горіла. Ми намагались і боєприпаси дістати звідти, але снайпер не давав нам цього зробити. Вони зрозуміли, що в машині були боєприпаси і спалили її до кінця. Це все було за 5 метрів від нашої кімнатки. Вже після цього, мабуть, таки наше командування зрозуміло, що нас реально вбивають, і почала працювати наша артилерія. Але потім виїхала машина одна, БМ-24, "Град", зі сторони старого терміналу, десь метрів 300 від нас вона стала і стріляла по Пєсках тоді і ще кудись. А з іншої сторони, з боку монастиря виїхала машина "Буратіно" і теж стріляла по Пєсках. Вони прикривались нами, цими машинами бойовими, тому що знали, що по нас наша артилерія стріляти не буде. Але потім ми по рації запросили, щоб хоча б мінометами стріляли, тобто викликали вогонь на себе. Був такий момент, що залетіла міна прямо перед нами в "рукав", розірвалась в метрах в 20 від нас, але Слава Богу, осколки нас не зачепили.

Потім з 17 на 18 число о пів на п'яту ранку заїхала наша машина трошки вже з іншого боку, не було як їхньому гранатометнику її підірвати. Ми завантажили всередину маленької ЛТМБ важкопоранених, це був їх єдиний шанс, вбитих поклали на броню і прив'язали мотузками. Решта нас (5 чоловік) були контужені. Щоб краще уявити - це коли кожен звук стрільби для тебе - як наче мільйон цвяхів тобі в голову забивають, ти вже не солдат, ти вже не можеш функціонувати як солдат. Ми подзвонили своєму командиру, він сказав їхати на цій машині, але додав, що ми маємо розуміти, що ми можемо і не доїхати, що в нас дуже маленький шанс вижити. Залишилися в терміналі ті, хто ще міг воювати, свіжі сили, що приїхали (з ними був і Рахман) і ті, хто вважав, що краще дочекатись іншої машини, бо вважали нас просто смертниками. Ми і були смертниками. Так, я знаю, що були й ті, хто в ноги собі стріля в сам, щоб тільки виїхати звідти. Але ми були там до останнього, допоки могли тримати зброю. Їхали ми звідти і було видно, як вдень, бо деенерівці запускали освітлюючі ракети. Я обернувся назад і побачив наш термінал… 2.5 км ми їхали під обстрілом кулеметів, гранатометів, мінометів, поки не доїхали до Водяного.

У терміналі залишилось ще 11 чоловік з легкими пораненнями і, може, ще людей 15. Ну, і Ігор, Псих, лікар наш, залишався там з ними. З мого взводу ще боєць.. Останній раз ми зідзвонювались вже 18 числа вдень, вже з Дніпропетровська, з госпіталю. Він взяв слухавку. Довго не розмовляв, тому що їх постійно штурмували. Практично вони там просто сиділи і чекали своєї смерті. А 20 числа жінка його останній раз дзвонила йому о пів на одинадцяту ранку і більше вона його не чула. 20 числа підірвали аеропорт, новий термінал. Як нам розказували, коли штурманули аеропорт, взірвали його, ця частина людей сиділи в кімнатці, це була найближча кімната до злітної полоси, а вибухівка була закладена в підвалі двома залами далі, отже рухнув другий і третій поверх і перший посередині. Тобто наших хлопців не завалило. Цього бійця потім знайшли через 3 місяці в завалах... Психа взяли в полон, там його і розстріляли. Звідти вийшла лише одна група, деякі з них загинули при виході, одиниці врятувались… Як Рахман, наприклад. Його тоді привезли в Мєчнікова з ожогами обличчя, осколками, ушкодженням очей, ще й з рукою щось. Йому пощастило, що борода була, що обличчя обгоріло менше, ніж могло б. Він вийшов пішки звідти…



Отакий… "Донецький аеропорт"…



Фото: Юлія Бабич

Я йшов на війну, як патріот.. от чесно скажу.. Після другого заїзду в аеропорт я реально зрозумів, що це не наша війна… я не припинив бути патріотом, ні, але ця війна не чесна… Всі ці "котли", перемир'я.. (взагалі не розумію цього слова - яке перемир'я… навіть, щоб забрати двохсотих-трьохсотих, ми просимо перемир'я і вони нам його не забезпечують). Всі ці перемир'я лише на користь "ДНР"… За ці роки війни ми вже навчились неабияк воювати. І якби, мені здається, менше було всяких "мінських угод", війна б вже давно закінчилась… Але хтозна про що саме вони там домовились, правильно?...

Юлія Бабич