10.11.2014
27-річний Роман Хамхіль родом із містечка Куликів, що на Львівщині. Ще взимку він відстоював волю України на Майдані, а коли розгорілася війна на сході, то подався воювати добровольцем. Йому неодноразово доводилося боротися з сепаратистами та російськими військовими на Донбасі. Роман пережив Іловайський котел. Зумів вирватися з оточення та навіть обдурив ДНРівців, які прийняли його за свого.
Батальйон Дніпро-1. Іловайськ. Соняшники
До батальйону Дніпро-1 хлопець приєднався ще 1 липня. Він не чекав на призов, вирішив стати добровольцем. Дніпрівці часто їздили в зону АТО, бували і в Слов’янську, і Краматорську, однак все ж поверталися до Дніпропетровська, де базувався батальйон. Зброї та спорядження вистарчало, аби захищатися від ворогів та відправляти на той світ окупантів.
Наприкінці серпня Роман разом з побратимами отримали чергове завдання. Їх відправили під Іловайськ, той, що перетворився у горезвісний котел та забрав десятки життів.
«Під Іловайськом нас взяли раптово в оточення. Це все сталося дуже швидко. Ми виходили колоною, її розбили. Було багато груп, хлопці втікали хто куди міг, розбігалися в різні боки. Зі мною відходило ще троє, один встиг заскочити в машину, ми теж хотіли, але водій попросив не лізти, бо вона і так була перевантажена. Ми залишилися», - пригадує військовий.
Машину Романа Хамхіля терористи підірвали та на ходу розбили. Хлопці заховалися за автівкою, а звідти – в поле, в соняшники. Бійці навіть не намагалися відстрілюватися, вони практично завмерли під градом сепаратистсько-російських куль та подалися куди очі бачать – лише якомога далі від цього пекла.
Шість днів погоні. Дєд-ДНРівець і сепаратисти
Вибиралися полями, хлопці поневірялися шість днів. За словами Романа Хамхіля, одному з його побратимів вдалося залишитися в тій місцевості, бо він був з Дніпропетровська. А от Роману, вояці з львівською пропискою, в ДНРівських краях довелось би не солодко, з ним ще залишився військовий із кримської сотні, яка входить до батальйону Дніпро-1.
Наступного дня хлопці натрапили на місцевого старенького дідуся, який таки нагодував оборонців, дарма що підтримував сепаратистську ДНР.
«Коли ми вибиралися, то зустріли одного дєда. Він взагалі-то був за ДНР. Ми не казали, до якого батальйону належимо, а представилися Нацгвардією, призовниками. Пояснили, що за відмову воювати нас би посадили. Оскільки ми були без шевронів, він повірив нам на слово. А ще він розповів, що колись служив у Львові. Я сказав, що теж зі Львова. Тоді дєд дав нам хліба, кавунів. Ото ми вперше їли за дві доби», – ділиться Роман.
Вояки переодяглися у цивільний одяг та шльопанці, які їм дав дід-ДНРівець. Вони кілька днів йшли колючою стернею та зораною «Градами» землею. Сили потроху покидали бійців, їхні ноги були у мозолях та ранах.
«Отак ми дійшли до Комсомольська. Сподівалися знайти наших, але, як виявилося, Нацгвардія героїчно втекла, бо їм ДНРівці дали 6 годин, щоби забратися. Вони навіть нікого не дочекалися...» – обурено додає Роман та приправляє ще кількома гострими словами на адресу втікачів.
Опісля хлопці попрямували на Стилу, сподівалися хоча б там зустріти своїх, але цю територію давно контролювали противники. Вирішили піти в іншому напрямку. На щастя, вдалося видзвонити знайомого волонтера, який пообіцяв підібрати військових.
Проте до дороги ще треба було дійти, а на цій території було чимало сепаратистів. Роман і його побратим бачили багацько ополченців та їхніх російських поплічників. Саме така компанія і трапилася їм на дорозі.
«Ми були на дорозі. Я бачив багато російських солдат і ДНРівців. Аж ось вони проїжджають, за якихось 10-15 метрів від нас… Ми вже готувалися до найгіршого, а вони давай до нас махати і вітатися, ну ми теж привіталися. Сепаратисти подумали, що своїх зустріли», - додає з усмішкою Роман. І відверто потішається з терористів, які не розпізнали своїх противників.
Проте й додає, якщо б вони надумали його роздягнути, то були б дуже «приємно» здивовані, адже плече оборонця прикрашає татуювання з червоно-чорним стягом.
З горем навпіл хлопці таки зустріли волонтера, який відвіз їх до Маріуполя, де були дніпрівці. Романа та його побратима нагодували, оглянули, а потім відправили до Дніпропетровська.
«Слава Богу, мене не поранили, хоча деякі бійці нашого батальйону божилися, що бачили, як мене розірвало, як мене розстріляли чи взяли в полон. Ну так, говорити всі мастаки», - каже Роман.
За Іловайський котел він не береться нікого судити, переконує, що його справа – захищати Батьківщину, а за трагедію повинне відповідати керівництво.
Додому ще не скоро, вистарчає і відпустки
«Зараз трохи важче воювати, бо холодно. А що вже казати, коли сидиш в окопі», - каже Роман. Але хвалиться, що у них є класні буржуйки і теплий одяг, що рятує від холоду, не дає замерзнути вночі.
Хлопець зізнається, що додому ще не скоро повернеться, обіцяє боронити Україну та берегти її від сепаратистів та російських військових.
«У нас є відпустки на 10 діб. Коли більш-менш спокійно, то можна попроситися додому, не кожного місяця, звичайно, але все ж. Після Іловайська я був вдома. Також я маю право будь-коли написати заяву на звільнення і поїхати додому, але я не хочу. Мені вистарчає 10-ти днів,а опісля - знову назад до хлопців», - додає оборонець.
Фото: Вконтакте Роман Хамхіль