Далека Африка

Спогади… Спогади… Далека Африка. Я навіть не здогадувався, що доля і військова служба закинуть мене аж за екватор. Багато чого нового, незвичного, тривожного і небезпечного довелося пережити.

Потрапив я в Анголу у складі передової групи з розміщення, рекогносцування і підготовки до зустрічі техніки і особового складу, як зв’язківець. Ми, 10 чоловік, вилетіли з аеропорту Бориспіль до Швейцарського Цюріха. Там була пересадка на авіарейс до Йоханнесбурга в ЮАР. Звідти іншим літаком до Віндхука, в Намібії і далі до Луанди.

Вилетіли 10-го лютого (-20*), а прилетіли 11-го лютого ніби на вологу гарячу пательню (+30*). Легкий шок… База прийому розташувалась на території одного з містечок на окраїні Луанди – столиці Анголи. Не встигли ми трохи освоїтись з новими умовами, як уряд Анголи попрохав наш підрозділ (понтонно-мостова рота), надати допомогу.

Якраз закінчувалось у Африці літо – період дощів. Одна із дуже сильних гроз зруйнувала на єдиній дорозі до м. Меланж (в плані теж наша база), місток. Передова колона була сформована за кілька годин. Марш відбувався з крутінням голів на 360* - навколо екзотика! І за одну добу завдання було виконано. Поставили міст ТНМ – перша подяка від уряду Анголи! До речі, цей міст так і залишився там – мабуть працює і досі. Далі ще 400-км. марш у глиб континенту і перше моє самостійне завдання: зв’язковий БТР-60 на дві доби залишився один на сотні кілометрів, на півдороги до м. Меланж, для ретрансляції зв’язку між колонами техніки. З нами був наш товариш, перекладач Литвинов.

Спогади… десь обстрілювали колони, десь підривалися на мінах, десь з автомобілем падали в провалля! Приймали участь у розмінуванні шляхів разом з підрозділом із ЮАР «Мекем».

Один із гострих спогадів: Я на БРДМ із станцією космічного зв’язку, супроводжував командира, полковника Пінчука, дорогою з Луанди до м. Меланж. Їхали довго, на одному з невеликих перевалів, ми з водієм Володею, на кілька хвилин зупинилися.

Я зробив пару кроків на обочину, але щось примусило мене глянути під ноги. На третій крок я став би на італійську пластикову протипіхотну міну. Вона лежала в землі, наполовину вимита дощем. Народився, мабуть, у сорочці…

Ще гострий випадок: Я був старшим на віддаленій точці. До бази приблизно 120км.. Мешкав у вагончику зі зброєю, там знаходився зв'язок по радіо. Солдати-контрактники 8 чоловік, жили рядом у палатці. Вартували цілодобово. Снідали за двома столами впритул між вагончиком і палаткою. Я з торця столів, повар – навпроти, решта по боках.

Одного тихого, жаркого африканського ранку, я доповів на базу, що у нас подій не трапилось. Особовий склад зібрався за столами на сніданок. Форма одежі була: шорти, футболка і легке взуття. Хвилин через 5, щось примусило мене глянути вниз, під стіл.

З-за моєї спини, під стільцем, між ногами швидко проповзла кобра, десь 1.5 метра завдовжки, під столи. Я встиг сказати: «Тихо, кобра!». Може і даремно, тому що дехто із бійців висмикнув ноги вище столу моментально. Змія могла зреагувати…

Десь посередині столів вона звернула різко вліво, між стільцями, під вагончик. Ми всі тільки провели її поглядами. Під моїм вагончиком виявилась нора, мабуть облаштована

недавно. Хвилин 3-4 минуло і кобра висунулась з нори сантиметрів на 10 і почала крутити головою в різні боки, роздивляючись, що за тупіт?.. А ми вже працювали. Двоє заводили автомобіль ЗіЛ, інші бігли від нашої техніки з лопатами… Відтягли вагончик, кобра сховалась. Оточили, влили трохи бензину і підпалили. Із вогню та диму вилетіла стрічка, впала перед одним з бійців. Кінець зрозумілий… Доїли сніданок, заспокоїлись.

Минула майже година, я пішов до одинокого дерева, схожого на грушу-дичку, метрів за 35-40 від вагончика. На півдороги, переді мною повільно піднялась у бойову стійку ще одна кобра… Але я не минув точки неповернення, тому, не розвертаючись, почав відразу крутити «педалі» назад, не відводячи погляду від змії. Вона повільно опустилась і поповзла під те дерево, до якого я, здається колись давним-давно йшов – майнуло у пам′яті багато… І там зникла. Лопати, каністра з бензином, я і солдати оточуємо дерево через 7-8 хвилин. Під корінням – нора. Знову вогонь, дим і вилітає стрічка в повітря.

На цей раз небезпечно – пролетіла між двома бійцями. Слава Богу! У мене в медаптечці була всього одна доза протиотрути на всіх… Після цього – повна ревізія території.

І що ж? В палатці, під ліжком у кожного лежали бронежилети, каски, стояли «берці».

Під одним з бронежилетів була ще одна невелика кобра. Коли ми почали все рухати, вона спробувала сховатися у солдатський черевик. Невдало. Була ще й четверта кобра, під вечір. Після цього я повірив у притчу, що, коли вб′єш змію, її родичі сповзаються на це місце…

На кожній дорозі в Анголі, не так давно гриміла війна. Часто бачили по обочинах: лежать, ржавіють прошиті кулями колони розбитої техніки. Сумують обгорілі танки з черепами екіпажу, виставленими в ряд на броні. Дуже багато калік серед місцевого населення – мінні поля не сплять…

Наша місія миротворців ООН в Анголі «ЮНАВЕМ-3», була вкрай необхідна. Бо допомогла пригасити полум’я 25-ти річної війни за владу і ресурси. В цій війні страждав і гинув працьовитий місцевий народ.