Придністровський військовий конфлікт

Перший етап військового конфлікту

28 серпня 1991 року до Києва прибув лідер самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смирнов з метою ведення переговорів щодо приєднання Придністров'я до України. Проте переговори не відбулися, оскільки 29 серпня молдавська поліція заарештувала Смирнова, після чого його було доставлено в кишиневську тюрму (його було звільнено 1 жовтня того ж року).

Провал ідеї інтеграції з Україною підштовхнув Придністров'я до інтеграції з Росією. В Придністров'ї посилилася російська присутність, тож регіон фактично опинився між Румунією та Росією. Відсутність реакції на це з боку офіційного Києва підштовхнуло УНСО до внесення української силової присутності в регіоні. Ця ідея начебто виникла в середовищі літніх львівських націоналістів, за зразком відправлення до Закарпаття похідних груп ОУН 1939 року, коли Карпатській Україні загрожувала угорська армія.

В березні 1992 року, коли конфлікт набув мілітарного характеру, група рівненських унсовців з'явилася в ПМР для налагодження контактів з місцевими українськими організаціями, лідери яких були готовими розмістити на своїй території велику кількість членів УНСО.

2 квітня перші унсовці з'явились в придністровських шанцях. То були два рої (відділення), командирами яких були призначені Микола Карп'юк та Юрій Тима. Бойові дії на той час відбувалися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке — Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниці з метою захисту автомагістралі, що пронизувала всю територію ПМР з півдня на північ. Поява українських громадян серед захисників Придністров'я викликала піднесення серед корінних українців. В Придністров'ї почали з'являтись українські православні церкви, в яких правили службу священики Київського Патріархату. Перша така церква (відреставрована) постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став отець Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новоутворену Придністровську єпархію УПЦ-КП.

Невдовзі президент України Кравчук з приводу придністровських подій виступив із заявою, у якій визнав право населення Придністров'я на самовизначення.

Втрати

23 квітня 1992 року було смертельно поранено Миколу Остапенка (помер 30 квітня 1992) — Голову Слободзійського райвиконкому, члена Президії Верховної Ради ПМР, активіст спілки «Повернення», яка ставила за мету повернути Придністров'я до складу України. Автомобіль, в якому перебував Остапенко разом із водієм, було обстріляно поблизу міста Слободзії. В тіло Остапенка проникло 18 куль калібру 7,62. Людей, що збіглися на постріли зупинила автоматна черга в повітря і слова одного з нападників: «Мы вам эту Украину ещё покажем!» Нападники зникли на машині «Лада», на якій не було номерних знаків. Згодом стало відомо, що виконавцем теракту була група «Бужор» Міністерства національної безпеки Молдови (група Ілашку).

7 травня у місті Слободзія було вчинено напад на квартиру П. Гусара, активіста спілки «Повернення». Він відстрілювався від нападників з пістолета ПМ доки були набої, після чого його схопили і вивезли у невідомому напрямку. 8 травня його обгорілий труп було знайдено неподалік україно-молдовського кордону.

9 травня у тираспільському госпіталі помер отаман Чорноморського козацького війська ПМР, полковник Кучер. За кілька днів до того його авто підірвалось на міні, встановленій терористами. Полковник Кучер був відомий своєю проукраїнською позицією. Саме він під свою відповідальність видав стрілецьку зброю першим загонам унсовців.

В ніч з 6 на 7 червня біля Болграда (Одеська область) в автокатастрофі загинув командир ополчення Придністровської республіки, заступник командира УНСО ПМР, майор запасу Майстренко.

Водночас жоден з політичних діячів Придністров'я проросійської орієнтації не став жертвою терористичного акту.

На ім'я Президента України, Голови ВР України, Міністра закордонних справ України, Генерального прокурора України було направлено заяву спілки «Повернення», в якій зокрема було таке: В Придністров'ї триває геноцид українців. Про це свідчать масові вбивства мирного населення. Більшість убитих — українці. Станом на 24 червня 1992 року вбито 500 осіб, з них 250 — українці… Українці Придністров'я були насильно включені до складу чужої держави, яка зараз знищує їх на рідній землі... Необхідне негайне втручання України, оскільки вона зобов'язана за будь-яких умов захищати своїх співвітчизників. Бо завтра буде пізно... На нашому боці воюють гвардійці ПМР, УНСО, ополчення, Чорноморське козацьке військо. 14 армія дотримується нейтралітету, донських та кубанських козаків давно знято з позицій і відправлено додому. Ми лишилися сам на сам з ворогом. Сподіваємося, що Україна не залишить нас у біді в цей трагічний час у Придністров'ї.

27-28 червня в Києві відбулася VIII сесія УНА, на якій було підтверджено прагнення захищати українців ПМР. Делегати сесії прийняли заяву щодо ситуації в Придністров'ї: Українська Національна Асамблея повністю підтримує волю населення споконвічних українських земель на Дністрі, заявлену в рішеннях віча українців Придністров'я 16 травня 1992 року.

Українська Національна Асамблея висловлює задоволення з приводу зміни позиції щодо подій в Придністров'ї Президента та Уряду України, що засвідчена в останніх їхніх заявах. Водночас УНА наголошує на недостатності декларації цих змін і наполягає на негайних конкретних кроках з боку України для припинення відвертого масового винищення українців Придністров'я, захисту їхнього життя та національних інтересів і гідності української держави. УНА вимагає негайно вирішити питання про можливу форму участі підрозділів українських збройних сил у розмежуванні сторін конфлікту лінією кордону ПМР з республікою Молдова та надання достатньої гуманітарної допомоги населенню Придністров'я.

Враховуючи події останнього часу, те, що Молдова знехтувала положеннями Гельсінських угод атакою на Бендери, УНА вважає, що настав час для реалізації прагнення населення Придністров'я до самовизначення, що єдине може запобігти його масовому винищенню.

Втім реакції на заяви не було.

Бої за Бендери та роззброєння

В ніч на 21 червня загони УНСО разом з частинами Чорноморського козацького війська з боями прорвалися на територію міста Бенде́р, окупованого напередодні військами Молдови та ЗПОПом (загін поліції особливого призначення). Ворожі частини понесли важкі втрати і відступили за місто. У ті дні близько 10 тисяч осіб, переважно жінки та діти, перейшли державний кордон України, рятуючись від військових дій у ПМР. Більшість із них розмістились на території Одеської області.

Після Бендерської операції уряд Молдови почав шукати невійськові засоби впливу на вирішення конфлікту. Зокрема було залучено відомого українського політика В'ячеслава Чорновола, який 11 липня 1992 року виступив на Молдовському телебаченні з осудом дій УНСО у Придністров'ї.

Діяльність молдовської дипломатії дала свої плоди і 21 липня 1992 в районному центрі Кам'янці на півночі ПМР місцева влада роззброїла зведений відділ УНСО Придністров'я, який, згідно з укладеною раніше мирною угодою між Росією та Молдовою, було відведено з бойових позицій до місця постійної дислокації (до середини липня постійною дислокацією УНСО Придністров'я було село Рашків). Саме роззброєння відбулося під вигаданим приводом, без домовленості з вищим керівництвом ПМР. Операцію розробляли за сприяння спецслужб України та Росії, і не без впливу Молдови. Особовий склад відділу було піддано обшуку без пред'явлення відповідних ордерів та заблоковано в казармі.

УНСО в Придністров'ї мало офіційний статус, було зареєстроване (на відміну від України) та мало широкі повноваження. Керівниками УНСО Придністров'я були Микола Карп'юк, Володимир Мамалиґа, Юрій Тима. УНСО діяло на всіх фронтах придністровського конфлікту. Близько півсотні унсовців було нагороджено урядовою медаллю «Захисник Придністров'я».