Під Дебальцевим батальйон «Київська Русь» утратив щонайменше шістьох бійців. Багатьох земляків було поранено, є зниклі безвісті. «ЧК» розповідає про долі героїв.

Борг у спадок

У мирному житті Андрій Сабадаш із селища Кожанка Фастівського району був вправним автослюсарем, мав власну справу – надавав транспортні послуги. Як розповів селищний голова Микола Дзуєнко, Андрій був його незамінним помічником із благоустрою селища. Власною вантажівкою він перевозив пісок і щебінь, а за допомогою екскаватора виконував земляні роботи, які доручала йому громада. До речі, робив це безкоштовно.

У червні добровольцем вирушив захищати Батьківщину. У складі 25-го батальйону «Київська Русь» ніс службу на блокпостах поблизу Дебальцевого. Оскільки мав армійський досвід, його призначили старшиною роти. На передовій воїн зустрів свій 44-й день народження.

Шостого грудня бойові позиції, де перебував Андрій Сабадаш, зазнали сильних обстрілів. Боєць отримав легку контузію. Перед Новим роком відбулася ротація. Короткий перепочинок – і знову на передову. Як розповіли бойові побратими Андрія Сабадаша, другого лютого, коли один із  підрозділів потрапив у оточення, на підмогу їм прийшов старшина зі своїми бійцями. БТРом вони закрили товаришів від куль снайпера. Андрія поранило в ногу. Підрозділ пробився до залізниці. Але Сабадаша серед побратимів уже не було. Лише 26 лютого привезли тіло до дніпропетровського моргу. А 28-го Кожанка прощалася із земляком.

В один день із Андрієм Сабадашем загинув і його друг, односелець Сергій Гуріч. Було йому всього 27 років. Боєць загинув від вибуху міни дорогою на Дебальцеве. Поховали героя в Кожанці.

– На похорон полеглих воїнів прийшло мало не все селище, – каже Микола Дзуєнко. – Бо знали хлопців як справжніх патріотів, життєрадісних і щирих людей. Два кілометри до кладовища почергово несли на руках труни захисників. Плануємо назвати вулиці їхніми іменами.

У Кожанці мешкають батьки Сергія Гуріча й Андрія Сабадаша. Клавдію Сабадаш, матір Андрія, ще донедавна допікала колекторська служба за борг сина, який ще до війни взяв 9,3 тисячі гривень кредиту. На захист старенької піднялася громадськість селища, тож банківським клеркам довелося схаменутися. Нині вони списали борг, адже він виявився ще й застрахованим. Про ремонт старої заводської квартири й недобудований паркан у дворі, який обіцяв після війни зробити Андрій, Клавдія Нечипорівна вже говорить без сліз. Жінка стільки зазнала, що очі її стали сухими. Нині старенька сподівається лише на підтримку односельців і бойових побратимів сина.                                                                                                                                                                               

«Дід» пішов на небо                                                                                                                                           

В останній день зими прощалися із загиблим героєм і в Броварському районі. У вічність відійшов 58-річний майор розвідки Ігор Завірюхін із позивним «Дід», який добровольцем вступив у батальйон «Київська Русь».

– Мій батько був напрочуд багатогранною людиною, – говорить його донька Надія Пахомова. – Будь-що міг зробити власними руками. Грав на акордеоні й гітарі, малював картини. Хоч мав відповідальну посаду в охоронній фірмі, знаходив час, щоб займатися з молоддю в Броварах і сусідній із ними Великій Димерці. Намагався зробити з хлопців справжніх чоловіків, патріотів рідної землі: займався з ними одноборствами, навчав тактиці бою. Цей клуб існує і понині. Його вихованці досі не можуть змиритися з втратою свого гуру.

Тіло Ігоря Анатолійовича повернув на рідну землю майже через місяць після загибелі героя його колишній однополчанин Іса Курмагамедов, коли дізнався про зникнення друга в зоні АТО. Через ветеранів-афганців, що мешкають у Росії, установив контакт із бойовиками. А потім разом із вітчизняними волонтерами поїхав у район Дебальцевого, там знайшов і привіз до Києва майже двадцять тіл загиблих українських воїнів. Серед них і Ігоря Завірюхіна.

До останнього моменту родина майора сподівалася на диво, що він живий. Як розповіли родичам бойові побратими «Діда», він загинув від вибуху міни в селі Рідкодуб на Донбасі, коли кілька взводів наших бійців, одним із яких командував Анатолій Іванович, схрестили «мечі» із російськими окупантами.

– Їх відправили в самісіньке пекло – на «зачистку» Рідкодуба, – каже Надія Пахомова. – Але в селі ситуація склалася зовсім по-іншому, ніж планували в штабі. Там на бійців 25-го батальйону й 128-ї гірсько-піхотної бригади вже ніхто, окрім сепаратистів, не чекав. Українські бойові позиції були майже знищені ворогом, не вистачало й справної бронетехніки. Сили противника і якість його озброєння переважали… Підкріплення бійцям так і не надійшло. Тому українцям довелося відступити. Не знаю, чи вдалося їм забрати із собою поранених. Але полеглих вони залишили там…

У Великій Димерці всім селом прощалися із земляком. На похорон Ігоря Завірюхіна прибули товариші по службі й родичі з усієї України і навіть зарубіжжя. Довгим живим ланцюгом уздовж траси Київ – Чернігів вишикувалися ті, хто прибув вшанувати загиблого. Пішки за труною йшли дружина Героя Людмила Вікторівна, його сини – колишні десантники Михайло та Сергій, і донька Надія, поряд із ними був і онук Ваня, якому незабаром виповниться сім років.

Олександр ЛИТВИНЕНКО