Поки високий політбомонд України ділить портфелі в майбутній Верховній Раді та уряді, наші військові продовжують гинути від російської зброї в зоні АТО.

31 жовтня у селі Вернигородку на Козятинщині поховали 51-річного капітана та замкомандира роти по особовому складу Олександра Москалюка. Він служив у військовій частині 3008. До Збройних сил України його призвали на початку серпня. Пішов відразу, бо «соромно було сидіти вдома, коли діти воюють». Тоді все село збирало кошти на амуніцію. Дружина Ірина особисто возила бронежилет у Тютьки під Вінницею на полігон й жартома казала: «Все із моїм Сашком буде добре. Він пройшов війну в Анголі, отримав три контузії, два поранення. Він у мене живучий…»

Військовий був на 32 блокпосту у Смілі. 14 жовтня, на свято Покрови, із Олександром Москалюком не стало зв’язку. Дружина забила на сполох. Тоді на її телефон почали телефонувати бойовики із кавказьким акцентом й просили викупити тіло. Говорили про 20 тисяч доларів, які потрібно завезти у Смілу, у Луганськ. Але дружина до останнього вірила, що коханий живий, просила назвати прикмети Олександра, але ті відмовлялись. Жінка оббивала пороги владних структур, саме вони мали хоч якусь інформацію дізнатись. Дружина була у відчаї.

Тіло Олександра Москалюка забрали військові із місця бою наприкінці жовтня, без грошей, на свій ризик. На 31-й блокпост пришкутильгав «Урал» із пробитими скатами. П’ятеро сміливців із 32-го поста доставили мертвих: 8 обвуглених, розірваних тіл, які вони зібрали на дорозі смерті від 32-го до 31-го поста. Останки хлопців, які йшли на виручку на танках з гарматами, котрі не стріляють. Нашого героя опізнав товариш, із яким вони були знайомі до війни у Анголі, по жетонах.

На похороні Олександра Москалюка був його військовий побратим — 38-річний Роман із Вінниці. Він лише із госпіталю повернувся — праву руку пришивали… Про те пекло згадує неохоче…

– Нам сказали, що між 31 та 32 блокпостами терористи ставлять свій і потрібно поїхати, щоб прорвати оборону. Ми виїхали двома БТРами, хоча знали, що можемо ніколи не повернутися. На 32 блокпосту почався мінометний обстріл, тоді у хід пішли «Гради», важка артилерія. Комбат сказав повертатися назад. Та снаряд пробив броню на БТР, вирвало десантні двері. Олександр Москалюк разом із дверима вилетів на кілька метрів, тоді й мене викинуло. А далі пригадую, що дивлюсь на руку, а вона ледь тримається на шкірі. Водій БТРа перев’язав її джгутом, я її тримав, й разом ми бігли три кілометри пішки. Так хотілось жити… Нас підібрав хлопець на БТРі із 32 блокпоста, тоді вже забрали до шпиталю. Знаю, що тоді із нашого БТРа безвісти зникло двоє, двоє у полоні та двоє вижило, – розповідає Роман.

Кажуть, що коли Олександра Васильовича викинуло із БТРа, він був ще живим. У нього начебто не було набоїв, у руці була граната. Він убив ще двох терористів, але ж сили були нерівні…

Олександр Москалюк працював вчителем довгий час, згодом — у міліції в Козятині, останні роки був сторожем у школі, підробляв будівельником, із жінкою виховували двох дітей: Богдана та Софію. Одного разу, вже на фронті, Олександра Москалюка хотіли перевести до іншої роти, тоді всі хлопці повстали й сказали, що не відпустять його. Куди він, туди й вони… Із усмішкою пригадують фразу покійного капітана Москалюка: «Якби я був президентом України, я вранці оголосив би війну Японії, а ввечері здався їм у полон. Як там добре жити людям. Якби так жилось у нас…»

29 жовтня під містечком Гранітне Донецької області під час мінометного обстрілу позицій української армії загинув 30-річний Олег Богданов із Погребищенського району.

Хлопця мобілізували наприкінці літа. У вересні на Яворівському полігоні Олег пройшов навчання і з жовтня вже ніс службу в зоні АТО.

– Олег був професіоналом. Колись служив у десантних військах, тому мав відмінну військову підготовку. У 9 батальйоні був оператором-навідником першого відділення другого протитанкового взводу. Під час обстрілу наших позицій біля нього розірвалася граната, від отриманих поранень Олег одразу помер, — розповідає заступник командира роти за позивним Оса.

31 жовтня у селі Очеретному Погребищенського району провели в останню путь героя — Олега Богданова. Тіло захисника Вітчизни було настільки пошматованим, що його ховали у закритій труні…

Ще одна трагічна звістка «чорним тюльпаном» прийшла на Вінниччину з Маріуполя. Саме там, у неділю зранку, загинув наш земляк — начальник групи бойової та спеціальної підготовки Одеської частини Національної гвардії майор Геннадій Хитрик.

Тоді до нашого блокпосту під’їхав автомобіль «Жигулі». Щойно бійці почали оглядати машину, як пролунав потужний вибух… Боєць Микола Руснак загинув на місці, а Геннадію розірвало грудну клітку. Наш земляк помер на операційному столі. Ще один боєць був поранений, на щастя, вижив… Згодом виявилось, що машину спорядили вибухівкою росіяни, її супроводжував безпілотник та передавав координати її руху. Коли машина під’їхала до блокпосту, терористи підірвали вибуховий пристрій за допомогою мобільного телефону.

— Звістка про смерть Гени нас усіх просто шокувала. Геннадій був життєрадісною та позитивною людиною. Із династії кадрових військових — його батько полковник у відставці, який віддав службі більше сорока років, офіцер і його рідний брат. Гена народився 26 липня 1976 року в Магадані, де служив його батько. Закінчив факультет внутрішніх військ у прикордонному училищі у Хмельницькому. Ми товаришували з 1997 року. Гена служив у нас та у Одесі. Пройшов шлях від комвзводу до начальника групи, — з сумом згадує близький друг Геннадія, теж відставний офіцер-«ВВшник» Ігор Кобиць. — Гена був відмінним спортсменом, гарним батьком для двох синів: 19-річного студента та меншого, якому два рочки, і доньки, яка у цьому році пішла в школу. Останнім часом він із дружиною і дітьми жив у Стрижавці.

Рідні та близькі, колеги по службі, громада Вінниччини провели у останню путь героя-офіцера сьогодні у Стрижавці.

У Чечельнику поховали 37-річного капітана спецбатальйону «Миротворець» Руслана Халуса. Ще у школі він мріяв стати військовим, весь час готувався до вступу до Київського інституту сухопутних військ. Тоді служив у Котовську, мав звання капітана. Але частина розформувалась, й Руслан працював на інших роботах. Коли почались події на Сході, чоловік без вагань записався до батальйону «Миротворець».

– Остання розмова була із Русланом, коли їх відправили до Іловайська. Він подзвонив татові й сказав, що немає ніякої допомоги, хлопці в оточенні. А тоді сказав, що танки йдуть, тільки не українські… Більше сина ми не чули, — каже мама Світлана Іванівна.

Наступного дня подзвонив невідомий й розповів, що Руслан поранений. Через кілька днів до родини зателефонував чоловік та розповів, що Руслан Халлус загинув, у нього було важке поранення. Він помер на руках племінника цього чоловіка. Мама була у відчаї. Не знала, що думати. Телефонували у частину, там нічого про Руслана не знали. Згорьована Світлана Іванівна вже думала об’їздити всі лікарні Донецька у пошуках сина, бо сподівалась, що він там… Її зупинили знайомі. Сказали, що це небезпечно. Одну маму були пограбували та згвалтували, вона теж шукала сина….

– Тоді зателефонували із батальйону «Миротворець» й попросили дати медичну картку сина. Начебто він живий й лежить у Дніпропетровську. Я так раділа від того. Взяла машину, речі, їжу для Русланчика й вирушили до Дніпропетровська. Всі шпиталі об’їздили, нема синочка. Знайшли бойових побратимів, й ті розповіли правду.

Як з’ясувалось, військовим терористи дали так званий «зелений коридор». Тільки-от через 300 метрів почали підло обстрілювати…

Тіло Руслана Халуса було в одному зі столичних моргів. Рідні здавали кров на ДНК. Впізнала мама сина лише по кількох залізних зубах, зняли бойовики із шиї навіть ланцюжок із хрестиком…

А ще минулого тижня на блокпосту неподалік від населеного пункту Донецьке, що на Луганщині, від мінометного обстрілу блокпосту загинув помічник гранатометника — молодший сержант за контрактом Олександр Колівошко.

Олександр проходив свою службу у Вінницькому з’єднанні Національної гвардії. Родом він був із Крижопільського району. На військову службу був призваний по мобілізації у серпні цього року. 5 листопада Олександру мало виповнитися 22 роки…

Віталіна ВОЛОДИМИРОВА,

Людмила ПОЛІЩУК,

Анатолій МЕЛЬНИК