Батьки, рідні, друзі загиблих, які прийшли на прощання, до останнього не вірили, що в трунах привезуть їх хлопців. Ще два місяці тому загиблі солдати були зі своїми родинами, ходили на роботу, займалися хатніми справами. Вони не знали один одного, і можливо ніколи б й не познайомилися, якби на українську святу землю не стала нога окупанта в Криму, а чума тероризму не почала розповзатися за сприяння держави-сусідки. Троє кадрових військових і чотирнадцять мобілізованих окропили засіяне поле на Донеччині своєю кров’ю. Майор ПОЛІНКЕВИЧ Леонід Олександрович, молодший лейтенант ОВЧАРУК Володимир Борисович, старший сержант АРТЕМУК Олександр Іванович, молодший сержант ЙОВЗИК Дмитро Васильович, солдат БОНДАРУК Микола Петрович, солдат ЗАРАДЮК Володимир Володимирович, солдат ПОПОВ Павло Володимирович, солдат ГРИЦЮК Михайло Михайлович, солдат МАРИНИЧ Віталій Петрович, солдат ОЗЕРАНЧУК Леонід Вікторович, солдат НЕЧИПОРУК Андрій Дмитрович Солдат ПРОКОПЧУК Володимир Іванович, солдат МАХНОВЕЦЬ Віталій Іванович, старший солдат БІДА Євгеній Миколайович, солдат ЛІЩУК Віталій Леонідович, солдат ШКРІБЛЯК Дмитро Олександрович, старший солдат КУЗЬМІН Любомир Ігорович серед перших призваних під час часткової мобілізації поповнили ряди Збройних Сил України, і незважаючи на економічну скруту і матеріальні негаразди, виконали свій обов’язок з честю, до останнього…
Україна високо оцінила їхню самопожертву! З героями прощалися з дотриманням усіх військових традицій та ритуалів.
На Рівненщину вони прибули двома бортами військово-транспортної авіації. Жалобна композиція у виконанні військового оркестру наповнили притихлий після приземлення літаків простір Рівненського аеропорту жалем та смутком. Ці чоловіки поклали голови на вівтар неоголошеної війни, і стали на заваді реалізації чужих імперських планів. Почесний ескорт повільно виніс труни з тілами загиблих з літака та через коридор почесної варти переніс їх на УРАЛи. Герої попрямували на полігон, де на них чекали співслужбовці, друзі, рідні, матері…
Найстрашніше дивитися в материні очі – вони не наповнені смутком і жалем. Там видно порожнечу, адже її дитина загинула. А з сином — і частина материної душі.
УРАЛи прибули, у важких трунах загиблих військовослужбовців несуть на плац Рівненського загальновійськового полігону, емоцій не стримував ніхто.
— Ми у скорботі разом з рідними і близькими, це наша спільна втрата, — зазначив заступник командувача оперативного командування «Північ» по роботі з особовим складом полковник Володимир Яцентюк. — Вбитих терористами військовослужбовців не повернеш, але ціною свого життя вони дали шанс мільйонам українців Південно-Східної України на мирне небо і безпеку. Ми не забудемо цієї жертви і кожну хвилину життя всією Україною дякуватимемо нашим солдатам за хоробрість і відданість присязі.
Загиблі військовослужбовці востаннє стали до строю на плацу військової частини. Труни з їхніми тілами в одну шеренгу вишикувалися перед тими підрозділами окремої механізованої бригади, з якими ще тривають заходи бойового злагодження на полігоні. Виконуючий обов’язки командувача військ оперативного командування «Північ» полковник Олексій Таран зачитав імена героїв, а священнослужитель отець Віталій провів православну церемонію прощання з воїнами. Коли ж ритуал закінчився, по килимку із квітів труни понесли до автомобілів, які кожного героя доставили на малу батьківщину, до місць поховання. Військовослужбовці проводили загиблих побратимів з почестями під вигуки: «Героям Слава! Слава! Слава! Слава!»
* * *
Серед цих сімнадцяти військових – троє жителів Рівненщини.
22-річного МАРИНИЧА Віталія Петровича із села Рокитне Рокитнівського району, як і 22-річного ОЗЕРАНЧУКА Леоніда Вікторовича з села Осницьке Рокитнівського району забрали матері. Ще несімейні молоді чоловіки складали плани на майбутнє, мріяли про дружин і діточок, просто жили, допоки ворожа куля не обірвала їхнє життя. А 33-річного НЕЧИПОРУКА Андрія Дмитровича з Радивилівщини оплакували дружина і четверо дітей.
- Андрій був щирою та відданою людиною, він сам попросився до війська і ми довго вагалися чи справедливо буде його забрати, – додав заступник командувача оперативного командування «Північ» по роботі з особовим складом полковник Володимир Яцентюк. – Двічі приходив до військового комісаріату, де йому відмовляли. Але наполіг, і за третім разом потрапив під мобілізацію. Андрій, як він сам казав, вірив, що мусив захистити Україну від агресорів. Його звитяга повинна стати прикладом патріотизму, на таких героях ми виховуватимо нові покоління захисників неньки-України.
Поховали загиблих героїв на їхній батьківській землі. Кожного проводжали в останню путь усім селом. Було чимало військовослужбовців — всі ті, хто вирішив віддати шану справжнім воїнам України.
* * *
Старший солдат Любомир Кузьмін — водій санітарного автомобіля 1-го механізованого батальйону волинської механізованої бригади 23 травня загинув від підступного нападу озброєних бандитів поблизу населеного пункту Новопавлівка Донецької області. Через кілька місяців йому мало виповнитися 24 роки, а вдома залишилися дружина Світлана та трирічний син Артем.
Того трагічного дня Любомир виїхав у звичайний рейс. Разом із ним у автомобілі був ще один офіцер. За 5 кілометрів від Новопавлівки військову санітарну машину зустріла автоматна черга і обірвала життя молодого хлопця. Офіцер, який був поруч із Любомиром отримав важкі поранення.
Безмежне горе увірвалося 23 травня у життя великої і дружньої родини Кузьміних з мальовничого карпатського села Славське Львівської області. Серед чотирьох братів, Любомир був найстаршим. Не вагаючись, із почуттям гордості він зустрів повістку з військкомату і відправився за мобілізацією боронити українську землю.
Попрощатися із Любомиром Кузьміним та проводити його в останню путь зібралися тисячі мешканців Славського та навколишніх сіл.
Довжелезна похоронна процесія рушила до місцевого Храму. Військовослужбовці роти почесної варти Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, дотримуючись військового ритуалу, два кілометри пронесли на руках труну із загиблим воїном, а з першим ударом дзвонів з неба пішов рясний дощ, немов самі небеса оплакували карпатського хлопця.
Під вигуки «Герої не вмирають» та «Слава Героям» поховали Любомира Кузьміна як захисника Соборності України біля церкви.
* * *
Волинь…найбільша кількість загиблих саме з цієї області. Десятеро молодих повних сил хлопців. Найстаршому з яких, ковельчанину старшому сержанту Олександру Артимуку виповнилося б 36 років.
Жалобні заходи відбулися відразу у декількох населених пунктах області. Зокрема у Луцьку, звідки родом було четверо загиблих бійців. В обласному центрі, на Театральному майдані, після відспівування загиблих у Свято-Іллінському та Свято-Троїцькому кафедральному соборі відбулася громадська панахида та прощання з бійцями-піхотинцями: навідником-оператором молодшим сержантом Дмитром Йовзиком; кулеметником солдатом Володимиром Зарадюком; механіком-водієм солдатом Володимиром Прокопчуком, гранатометником солдатом Віталієм Махновцем.
Вшанувати пам’ять волинських героїв зібралося декілька тисяч лучан,
– Ми сьогодні проводжаємо наших героїв, українських вояків тих, хто виконував свій обов’язок, захищаючи нас і мирне українське небо від сепаратистів. Хто поліг в боротьбі за світле майбутнє, – сказав Митрополит Луцький та Волинський Михаїл під час прощальної проповіді.
— Не знайдеться таких слів, якими було б втішити те величезне горе, яке прийшло у ваші родини. Загинули ваші сини, брати. Загинули наші воїни…таку втрату час не заліковує. Мені непросто сьогодні говорити. Ці хлопці вже не стоять з нами в строю, але вони назавжди залишаться у наших серцях. Справжні патріоти нашої країни, вони першими стали на захист України, поповнивши ряди 51-ї механізованої бригади. З честю і гідністю виконували військовий обов’язок, виконали його до кінця, не порушили жодної літери Військової присяги. Їх самовіддане служіння Батьківщині завжди буде прикладом для усіх нас, –звернувся до рідних полеглих солдатів заступник військового комісара по роботі із особовим складом Волинського обласного військового комісаріату підполковник Володимир Бондарук.
Слід відзначити, що місцеві органи влади надали усю можливу допомогу в організації гідного вшанування полеглих героїв. Зокрема, луцький міський голова Микола Романюк повідомив, що міськрада повністю взяла на себе всі витрати на поховання луцьких солдатів. Починаючи із транспорту і закінчуючи всім необхідним.
А голова Волинської ОДА Григорій Пустовіт (сам, до слова, офіцер у відставці) у своїй жалобній промові сказав наступне: «Трагічний день сьогодні на Волині – ми прощаємося з хлопцями, які віддали свої життя за Україну. Десять волинян полягли, відбиваючи атаку сепаратистів. Чотирьом віддає шану Луцьк. Ці герої, наші воїни, виконали свій обов’язок до кінця, стали на захист України та її територіальної цілісності, не відступили ні на крок. Солдати, які сказали – ворог не пройде і віддали свої життя за Батьківщину. Їх душі нині вже приєдналися до побратимів Небесної Сотні. Слава героям!»
Лучани, які прийшли віддати шану полеглим солдатам, не приховували сліз, всипали їх останню путь квітами, співали Гімн України та скандували «Герої не вмирають».
Трьох загиблих воїнів-лучан поховали на міському цвинтарі в Гаразджі на почесному місці – центральній алеї цвинтаря. Четвертого загиблого поховали по місцю проживання рідних – у Кульчині.
Одному із загиблих, Володимиру Прокопчуку було лише 23. Минуло два роки, як хлопець повернувся зі строкової служби. За кілька місяців мав одружитись.
– Останній раз його дівчина говорила з ним о 3-й ночі, перед тим, як розстрілювали, казали, що все нормально, він казав, що хоче спати, вже 3 години. Він сказав, що зараз автомат віддаю своєму напарнику і йду спати – там палатки були в 20-ти метрах від дороги. Він був завжди життєрадісна людина, був патріотом, він хотів в армію піти, казав: «Я піду, відслужу, все буде добре», – розповіла знайома загиблого Ірина Нечай.
На труні Володимира Прокопчука – весільний каравай. Такий місцевий звичай. Адже хлопець відійшов у вічність так й не одружившись. За традицією, цим хлібом пригощали усіх, хто прийшов попрощатися із загиблим. Гіркий смак цього частунку…
– 5 червня ми мали б святкувати його 30-річчя, а приїхали на похорон, –ледь стримуючи сльози розповідає Наталя Ліщук, сестра убитого розвідника Михайла Грицюка з села Милятин, що поблизу Нововолинська. – Про смерть Міші дізналися з теленовин. Востаннє він телефонував нам за кілька годин до смерті – минулої середи подзвонив мамі. Потім зателефонував дружині, щоб поговорити з нею подовше і заспокоїти, але телефон в цей момент розрядився. А потім в ніч на 22 травня його нагло вбили під час АТО – як саме, нам ніхто толком не розказав. Тепер сиротами залишилися двоє дітей: новонароджена донька та 2-річний син.
В той же день ховали бійців у Нововолинську, Ковелі, Володимирі-Волинському. Загиблого командира 3 батальйону 51 омбр, майора Леоніда Полінкевича поховали за місцем проживання батьків – у селі Колки Маневицького району області.
